Андрій Павлишин Andrij Pavlyshyn

* 1964

  • «Разом з Євгеном Патракеєвим і Дмитром Редьком, який їздив, власне, в Прибалтику, ми видавали якісь бюлетені соціал-демократичні. Вони чудово розходилися. Уявіть собі: Діма купляв квиток, якийсь недорогий залізничний квиток (ну що там Радянський Союз) до Вільнюса, їхав туди; кілька, може, сотень рублів він витрачав на папір, на оплату за множення — привозив десятитисячний тираж, який ми за декілька днів продавали по рублю, тобто ми повертали десять тисяч в партійну касу. І так щомісяця робилось, матеріальний ресурс у нас був непоганий, ми могли собі дозволити літати в Таллінн, в Москву на літаках — теж недорого це коштувало, — жити в готелях, забезпечувати інфраструктуру. Це все швидко скінчилось після початку інфляції і економічного краху, який підготував Радянському Союзу Павлов. Після того як Союз розпався, це все перетворилося на сміття, всі ці гроші. Це треба було бути не соціал-демократами, а дуже просунутими банківськими працівниками чи фарцовщиками, щоби врятувати ці гроші, — це не наші таланти були. Наші гроші пропали переважно, від них нічого не залишилось. Хоча почасти ми зуміли використати їх для створення партійної інфраструктури. Я просто підглядаю, що установчий з’їзд Соціал-демократичної партії України відбувся в травні 1990 року в Києві. Різні соціалістичні гуртки об’єдналися між собою. Вони виникали в Києві, Полтаві, Сумах, десь на Донбасі — на нашу голову і на наше нещастя, — в Києві, ще раз повторюю, — там їх було доволі багато. І наш львівський гурток, який видавав бюлетень і був доволі видимий в загальних громадських ініціативах, приєднався до них. Ми разом, гуртом провели його в бібліотеці політехніки — цей з’їзд. Я брав активну участь в його підготовці, і мені доручили прочитати доповідь про історію соціал-демократичного руху, про наші традиції. Програмні документи готував Віктор Вовк, який зараз теж є відомим діячем, але радше ліберального напрямку і почесним членом Римського клубу. А одним з координаторів, який займався технічними питаннями і пізніше став технічним головою партії, був Андрій Носенко з Києва. Ми мешкали у нього, коли приїхали, або у гуртожитку політехніки. Андрій був пов’язаний з політехнікою, і все це так і відбувалося. Промову до з’їзду мені помагав готувати Ярослав Грицак. Ми були давно знайомі, з часів університету, він був молодим вченим, автором біографії Франка. Я прийшов до Славка на одну з його зйомних квартир, які він в ранній молодості винаймав. Він спеціально винаймав такі помешкання в тих будинках, де мешкав колись молодий Франко теж студентом. Щоб відчувати дух, так би мовити. Славко багато мені порадив, розповів... Я написав цю промову. Ми апелювали до історичної традиції партій соціал-демократичних, які існували на східній Україні і в Галичині. Тоді якраз було сторіччя від заснування їх і цього руху загалом, радикальної української партії, соціал-демократичної партії в Україні, якою керував Старосольський Володимир, для нас це була ключова постать, і української соціал-демократичної партії, якою керував Симон Петлюра, — це теж був для нас зразок».

  • «Плодом нашої спільної діяльності стала книжка “Україна і Польща між минулим і майбутнім”. Це був збірник текстів, написав до нього текст Ярослав Дашкевич, написав до нього текст Сергій Лилик, про якого я тут згадував, історик. Ми взяли відомості про знищені в Польщі комуністичною владою церкви, про репресії проти української греко-католицької церкви, про проведену польською владою операцію “Вісла” в 1947 році, про концтабір в Явожно, про функціонування українських громадських організацій в Польщі з 1956 року до сучасності, інтерв’ю з якимись українськими активістами в Польщі зараз. Я до них їздив, навіть матеріали збирав у Польщі, бо тоді можна було вже, купивши якийсь там фіктивний ваучер, з'їздити до Перемишля, до Варшави, — я це вже почав практикувати. Ми ту книжку уклали, всі потрібні партії перекладів з польської мови я переклав, були покажчики, все було повністю зроблено “під ключ”, так би мовити. Книжку в Харкові набрали, надрукували, і тут грянуло 19 серпня 1991 року — власне, в ці дні книжку надрукували. Перелякане керівництво фабрики пустило весь тираж “на лапшу”, все, що ми оплатили, — “на лапшу”. Весь тираж був знищений. Робітникам вдалося тоді винести тільки кілька пачок. У мене є один примірник, ще кілька примірників люди врятували, десь воно розійшлося у вузьких колах, але книжка ця не існує в суспільному просторі, не існує. А зараз уже минуло минулого року 30 років від дня її виходу; тим не менше, вона, на жаль, не стала існувати в суспільному просторі. ГКЧП було для нас дуже важким моментом випробування. Ми вже купили були навіть друкарську машину велику і поставили її в підвалі Шевченківського районного комітету комуністичної партії. І планувалося, що там буде розвиватися видавничий відділ, який буде працювати для потреб видавництва “Просвіта”. Коли було ГКЧП, я вже був депутатом львівської міської ради, ми домовилися про сфери відповідальності: де будувати барикади, де зупиняти танки, де хто робить коктейлі Молотова; я був приділений до цієї частини, яка мала займатися медичним обслуговуванням і порятунком поранених, і всякими такими іншими речами. Ми розуміли, що ми програємо, але принаймні ми, як і наші предки-упівці, дамо зразок боротьби, протистояння і твердості в боротьбі, і все. Так минули всі ті напружені три дні, але ви, звичайно, розумієте, що ГКЧП рухнув, все розпалося. Коли ми прийшли 22-го чи якого числа до наших друкарських верстатів, там уже чекали рухівці, поставили нас до стінки, витягли пістолети, зарядили їх і сказали, що зараз нас розстріляють, якщо ми не скажемо, де закопано золото комуністичної партії. Вони були глибоко переконані, що ми цю таємницю знаємо. Якось вдалося через наших друзів з “Просвіти” цей конфлікт залагодити, але вагони конфіскували з папером, всі можливості рухнули, почалися бурхливі події націотворення».

  • «З українським ПЕН-клубом виникло таке, що за певні кілька років не було заплачено членських внесків, структура не функціонувала, Сверстюк помер, Оксана була десь за кордоном на черговій стипендії. І тут підкотилася група емігрантів з України, які писали російською мовою жахливі якісь тексти графоманські, але які там спілкувалися з різними лівацькими середовищами — не соціал-демократичними, а просто якимись дивними анархістами, які не знати що хочуть там на Заході, які борються проти всіх, “баба Яга против”, так би мовити, проти всіх. І от вони запропонували, через німецький ПЕН-клуб, централі в Лондоні, що вони створять український ПЕН-клуб. Те, що вони працюють за кордоном, не має значення, все буде функціонувати нормально, вони будуть платити внески, вони будуть якісь найнеймовірніші ЛГБТ-вартості просовувати день і ніч, і все буде гарно. Про це дізнався польський ПЕН-клуб, вони нас поінформували з середовища поза ПЕН-клубом, і утворилася така неформальна група, до якої ввійшли Адам Поморський з поляків і Оля Гнатюк, перекладачка з української на польську, професорка Варшавського університету і Києво-Могилянської Академії, дипломатка і вчена, яка багато років прожила в Києві, авторка чудесних текстів. Так само Мирослава Мариновича залучили до цієї групи як людину з авторитетом в старих письменницьких і правозахисних середовищах, я підключився, Андрій Курков — доволі знаменитий у світі письменник з України, який пише російською мовою, Леонід Фінберг з видавництва “Дух і Літера”, Євген Захаров з харківської правозахисної групи. Це все таке середовище, яке давно взаємодіяло, давно співпрацювало, і ми розуміли один одного. Було проведено з’їзд за участі окремих старих членів ПЕНу, обрано нове правління і зареєстровано, не без труднощів, у Міністерстві юстиції цю структуру. Це був уже український ПЕН. Не ПЕН-клуб, бо нові віяння проникли теж і в Британію. Вони залишаються джентльменами і леді, але вони вирішили, що клуб — це щось таке занадто вже панське і пихате і закрита якась структура, вони відкрита структура, і тому вони зараз уникають називати утворення і колективи письменників середовища ПЕН в інших країнах клубами, і вони назвали це Український ПЕН».

  • «Мої батьки не схвалювали мої захоплення, вони хотіли би, щоб я мав твердий, нормальний фах. Я був дитям емігрантів, які були дуже погано інтегровані в місцеву спільноту, ми були пов’язані між собою. Це, може, трошки дивно звучить, адже ми всі українці, але у Львові жило багато емігрантів. Це місто емігрантів, це місто, яке постало як нове місто після війни, місто, з якого було виметено його автентичне населення, як з Ґданська, як з Вроцлава, як і зі Львова, і замінене іншим населенням. Сюди приїжджали українці зі Сходу України, сюди приїжджали емігранти-втікачі з Польщі, сюди приїжджали переселенці — євреї, росіяни, люди інших національностей, і всі вони жили такими окремішніми спільнотами. Мої батьки, повторюю, будучи емігрантами, не були інтегровані з тими старими львів’янами, з середовищами, з яких походили майбутні поети, вчені, адміністратори. Мені доводилось самому прокладати цей шлях, і мені дуже пощастило, що в шістнадцятирічному віці я потрапив в археологічну експедицію до Лариси Іванівни Крушельницької, символу, одного із символів Львова, і людини, глибоко вкоріненої в місцеві традиції. І завдяки їй я познайомився з багатьма цікавими львів’янами».

  • «Ми намагалися проводити, коли вже виникли різні групи Amnesty в Україні, з’їзди в різних містах, щоб всі розуміли, що це не є тільки галицька організація, а загальноукраїнська. А така ілюзія могла виникнути від того, що перша група виникла в Дрогобичі, де жив і працював Мирослав Маринович, він пізніше переселився до Львова, але група існувала далі. А друга група, група номер два, виникла достоту через кілька днів у Львові. Її заснував хіпі, учасник так званої групи “Довіра” — був такий рух хіпі, пацифістів, які проповідували відмову від служби в арміях соціалістичного табору — в польській, в радянській, — щоб не воювати з демократіями. І він, будучи активним учасником руху хіпі від найдавніших часів і дотепер, створив групу “Міжнародної амністії” також. До нього приєдналася уже згадувана тут Наталка Дульнєва — моя знайома з історичного факультету, її близька подруга і однодумиця Світлана Марінцова, з якими вони втілювали всі їхні проекти упродовж життя. Вони познайомились в університеті. Так буває, що люди ідуть по життю разом, втілюючи певні цінності і певні проекти. Вони працювали багато років в Amnesty, потім створили організацію допомоги біженцям і переслідуваним. Наприклад, вони допомагали чеченцям, чи таджикам, чи іншим представникам дискримінованих груп з Радянського Союзу, які приходили сюди на кордон, і вони передавали їх польським правозахисним групам на кордоні, щоб вони далі опікувалися вже ними».

  • Full recordings
  • 1

    Lviv, 09.11.2022

    (audio)
    duration: 03:07:52
    media recorded in project Voices of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Людина багатьох ідентичностей

Андрій Павлишин, 2022
Андрій Павлишин, 2022
photo: Post Bellum

Андрій Павлишин народився 30 липня 1964 року в місті Львові. Мама була родом із м. Судова Вишня Львівської області, а батько — з Лемківщини. Закінчив із золотою медаллю середню школу № 27 (м. Львів), був членом Малої академії наук, школярем старших класів брав участь в археологічній експедиції в зоні затоплення Дністровської ГЕС. У 1986 році з відзнакою закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка за спеціальністю «Нова і новітня історія», після чого три роки вчителював у львівських школах № 18, № 42. З 1988 року веде активну громадсько-політичну діяльність: член правління у товариствах «Просвіта» та «Меморіал», депутат Львівської міської ради двох скликань, один із творців та перший обраний голова Соціал-демократичної партії України. У 1995–2006 роках співпрацював із «Міжнародною амністією» (Amnesty International): координатор групи «Україна-2» (м. Львів), член правління та голова Української асоціації «Міжнародна амністія». Від 1990 року програмний редактор та головний редактор видавничого відділу «Просвіти», у 1995–1999 роках — директор філії «Основи-Захід» видавництва «Основи». У 1999–2002 роках — редактор незалежного культурологічного журналу «Ї» (Львів), до теперішнього часу активний учасник проєктів ГО «Ї». У 2002–2006 роках працював у «Львівській газеті» на різних посадах, в тому числі головним редактором. У 2003–2009-му — ведучий щотижневої аналітичної програми «Політична шахівниця» на Львівському телебаченні. З 2010 року є членом виконавчої ради українського ПЕНу та викладачем УКУ. Від 2014 року координатор щорічної програми заходів фонду «Українсько-єврейські зустрічі» на Форумі видавців у Львові. З 2022 року оглядач на сайті телеканалу «Еспресо». Має численні нагороди і відзнаки.