The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Yulia Nykolyn Юлія Николин (* 1957)

• народилася 14 квітня 1957 року у місті Балей - Чітинська область, Російська Федерація

• батьки пані Юлії були репресовані як активні учасники визвольного руху

• коли Юлії виповнилося півтора року, сім’я з Сибіру повернулась в Україну

• зазнала утисків під час вступу в університет через місце свого народження

• закінчила університет з відзнакою та залишилась там працювати

• пише вірші, які допомагають їй пережити свою травму

• на початку 90-тих років пані Юлія була однією із засновниць “Тернопільського обласного товариства дітей політв’язнів і репресованих”

(English translation follows at the end of the Ukrainian text)

Юлія Іванівна Николин народилася 14 квітня 1957 року у місті Балей - Чітинська область, Російська Федерація.  

Батьки - “вороги народу”

Батько -  Стець Іван Миколайович (1922 року народження, село Кип’ячка Тернопільська область) - учасник Організації Український Націоналістів та Української Повстанської Армії.  За цю діяльність його разом із усією сім’єю вивезезли  на Сибір.Там померла бабця, матір збожеволіла. 

Матір -  Стець Парасковія Юріївна (1928 року народження, село Йосиповичі, Львівська область), дівоче прізвище Дзібчак - у 16 років вступила до  Організації Український Націоналістів, була станичною юнацтва. Тут отримала псевдо “Калина” та займалась  організацією та збором їжі, одягу, взуття для повстанців. Забезпечували зв’язок та доставляли продовольство до лісу. 

У 1945 році під час облави у селі зловили одного з повстанців - він під час катувань і здав інформацію про інших членів організації, зокрема і Стець Параскевію. Пізніше Параскевія згадувала, що не тривала кривди, бо тортури були страшні.

Заарештована і засуджена до 10 років позбавлення волі. Відбувала своє покарання в трьох концентраційних таборах - Арелюк, Антибез, Кенгір. Сім’ю “за дочку” депортували на спецпоселення. Через рік перебування на Сибірі батько Параскевії - заможний селянин-“куркуль”, не витримавши туги за донькою, - помер. 

Повстання в Кенгірі з уст матері

Матір Юлії Стець була учасницею та свідком повстання у Кенгірі у 1954 році - пам’ять про ці події передалась дочці, яка відчуває біль та переказує події, немов власні спогади:  “Мама моя була в 13 бараку, той барак був ніби наприкінці, вона казала, що вони повдягалися в вишиті сорочки, бо знали, що вже не вийдуть звідти, помруть. Коли вони вибігли надвір, дівчата взяли одна одну за руку, руки в замки, і так йшли назустріч тим танкам. І ті танки їхали по тих жінках.. можете собі уявити? Якраз, - каже мама, - лишилося три шеренги перед нами, і хтось крикнув «Прекратить огонь!» І це все зупинилося. – Ми стали всі, поцілувалися, обнялися.. бо прощалися. Почали молитися і співати. Таким чином вони залишилися живі. Описати те, що там було,- мама каже, - було неможливо, то просто було пекло. Настільки було покалічених, трупів, недобитих таких людей. Кругом була кров. Вона каже, якби ти побачила, то ріки крові текли, а ми через то переступали, бо нам наказали, щоб ми вийшли за зону, ті що лишилися. Приїхала машина-трансбойт і тих людей спочатку грузили на машини.. десь 600 могил було викопано в степу, і так тих людей хоронили. Але мама каже, що там були і живі люди, розумієте, які просто ранені. І вони їх скидали докупи. Мама каже, як вони виходили на роботу в степ, бачили, що ті могили рухаються. Живих людей закопали. Після того заїхали трансбойти –машини, почали змивати кров і нас вивели за зону, поклали лицем до землі і так лежали до вечора, поки вони те все не позмивали. Тоді завели іх у зону, вже тоді приїхало з Москви начальство почали розбирати всі ті справи і маму одну з перших звільнили”.

Весілля на спецпоселенні

Батьки Юлії познайомились на спецпоселенні та одружились у 1956 році на другий день різдвяних свят, закливши своїх родичів та близьких, яких довкола було доволі. Таїнство шлюбу прийняли вночі, потаємно, від отця Білика, який був висланий на Сибір за відмову прийняти православ’я. 

Поверненння

Коли Юлії виповнилося півтора року,  сім’я з Сибіру повернулась в Україну. Приїхали спочатку на батьківщину мами, на Стрийщину, там їх не хотіли прописати і сказали, протягом 24 годин виїхати. Переїхали на батьківщину батька - у село Кип’ячка. Проте у дідовій хаті уже жили інші люди - переселенці з етнічних українських земель, які відійшли до Польщі. Поселились у татової двоюрідної сестри. Тут батька знову викликали до КДБ і вимагали виїхати, проте він відмовлявся, адже тут народився і тут хотів жити. Зрештою, не було куди виїжджати. Історія вирішилась, коли матір написала лист до Москви - пригадуючи подібний досвід у Сибірі, коли за порадою росіянина звернулась до Москви, щоб їй повернули паспорт. 

Набагато доросліша

У батька було поранення на правій руці - у дитинстві Юлія залазила на коліна, брала батькову руку -  та хотіла роздивитись, проте він завжди ховав. І тоді  маленька Юля почала ставити мамі запитання: що в тата з рукою, що сталося. Спершу матір пояснювала, що то незначна рана чи то знак від операції. Проте Юля поверталась до цього знака. Зрештою, мама поділилась із 5-ти літньою дочкою:  «Я тобі скажу, але ти знаєш, яка наша сім’я, що ми були на Сибирі». 

Батька постійно викликали до КДБ - схиляли до співпраці, матір часто хворіла.

“І вже пішовши в перший клас, я вже була набагато доросліша, ніж інші діти, ті, які були зі мною. Тоді вже батьки більше мені почали розказувати, але дуже завжди застерігали, щоб я ніде нікому нічого не говорила”, - ділиться пані Юлія. 

Хата-читальна - місце для зустрічей 

Облаштувавши життя у селі Кип’ячка батьки створили місце для зустрічей та розмов - совєрідну хату-читальню, де збирались й інші сім’ї, які відбули Сибір: “І в нас була така хата-читальня.. у нас така сім’я була, що до нас приходили сім’ї, які були на Сибірі. Такі три сім’ї було в нас Морозовичі Іван і Ольга і Небесні Марія і Михайло, що так ми близько були. І вони приходили до нас, мама читала “Кобзаря” і Лесю Українку, я усю «Лісову пісню» знала напам’ять. Завжди вони згадували і розказували про той Сибір, як все відбувалося, як тато в партизанах був. Мама розказувала усі ті свої історії”.

Чого народилась у Сибірі? vs Ректор, який бере на поруки

 ”Я поступала в інститут і в мене в паспорті написано Чітинська область, Балей, а закінчила школу добре, я вчилась в Тернополі в школі, батьки мене дали тут в школу, в 5 клас. І коли поступала в інститут ректор мене викликав на співбесіду і питав чого я народилася в Сибіру.. Бог послав мені таку думку : «Ви знаєте, я собі місце народження не вибирала. Де народили там і народилася», а він каже: «Ти подивись, яка мудра». І я не поступила. Три роки поступала, і аж за третім разом поступила. І після того як я закінчила інститут взнала, що був ректор Явоненко, він вже покійний, він мене взяв на поруки, бо перший відділ мене не пропускав, що я була ворог народу. Це вже рахуйте які були роки, 86-ті, 87-ий рік. І я закінчила з відзнакою цей інститут. І роботи мені не давали в інституті. Лаборантом працювала, а як викладач – ніяк. А потім цей Явоненко мені запропонував, що з нового року з’являється місце і я вас візьму.. Не знаю чому він так відносився до мене добре, мабуть сам був десь внутрішньо націоналістично настроєним чоловіком, але про це ніхто не знав. Коли я вже закінчила цей вуз мені одна людина сказала : «Юлія, якби не Явоненко, тебе в інституті б не було». Я вдячна ці людині, що в ті часи встала за мене і я закінчила цей вуз”, - для пані Юліє тавро місця народження на спецпоселеннях та батьків як “ворогів народу” тягнулось впродовж всього життя, проте вона зберегла віру у людей, у батьків та любов до України.

Поезія

Юлія пише вірші, так само, як і її мама -  для них обох - це був спосіб впоратись із травматичною пам’ятю. 

Не впасти ниць. І не зміліти.

Не втратити себе. Знайти.Зійти.

І між серцями ненависть згасити. 

Без фальші слово правди віднайти.

Гарячу іскру віри запалити. 

Не спопеліти в борознах біди

Пройти вогонь і воду. Не змаліти.

Не згинути, а залишить сліди

Збереження пам’яті

На початку 90-тих років пані Юлія була однією із засновниць “Тернопільського обласного товариства дітей політв’язнів і репресованих”, брала участь у конгресах та з’їздах, співорганізовувала вечори пам’яті. 

Працювала головним логопедом Тернопільської області в системі охорони здоров’я, зараз - на пенсії, продовжує громадську діяльність.

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Yuliya Ivanivna Nykolyn was born on April 14, 1957, in the city of Baley - Chita region, Russian Federation.

Parents were “enemies of the people”

Her father - Stets Ivan Mykolayovych (born in 1922, Kypyachka village, Ternopil region) - was a member of the Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army. For this activity, he together with all his family was taken to Siberia. There the grandmother died, the mother went mad.

Her mother - Stets Paraskoviya Yuriyivna (born in 1928, Yosypovychi village, Lviv region), her maiden name was Dzibchak. At the age of 16, she joined the Organization of Ukrainian Nationalists, she was a youth leader. Here she received the pseudonym “Kalyna” and was engaged in organizing and collecting food, clothing, shoes for the insurgents. She provided communications and delivered food to the forest.

In 1945, during a raid in the village, one of the insurgents was caught - he was tortured and passed information about other members of the organization, including Stets Paraskeviya. Paraskeviya later recalled that she didn’t hold grudges against him because the tortures were terrible.

She was arrested and sentenced to 10 years in prison. She served her sentence in three concentration camps - Arelyuk, Antibez, Kangir. Her family because of “their daughter” was deported to a special settlement. After a year in Siberia, Paraskeviya’s father, a wealthy “kulak” peasant, died of longing for his daughter.

The uprising in Kangir as witnessed by the mother

Yuliya Stets’ mother was a participant and witness of the uprising in Kangir in 1954 - the memory of these events was passed on to her daughter, who feels pain and recounts the events as if from her own memories: “My mother was in barracks 13, that barrack was at the back, she said they put on embroidered shirts, because they knew that they would not get out of there, they would die. When they ran outside, the girls took each other’s hands, interlocked arms, and went towards those tanks. And the tanks were driving over those women... Can you imagine? At that moment, my mother said, there were three rows of women left in front of us, and then someone shouted, “Cease the fire!” And it all stopped. - We all stood, kissed, hugged... because we were saying goodbye to each other. We began to pray and sing. That’s how they survived. It was impossible to describe what was happening there, my mom said, it was just hell. There were so many cripples, corpses, dying people. There was blood all around. The mother said if I only saw that, the rivers of blood flowing, and they crossed it because they were ordered to leave the camp zone, those who remained. The cars arrived and those people were first loaded on the cars... About 600 graves were dug in the steppe, and those people were buried there. But my mom says there were alive people among them, you know, they were just wounded. And they dumped corps and wounded together. Mom says as they went to work in the steppe, they saw those graves moving. People were buried alive. After that, a fire truck arrived, they started washing away the blood and took us out of the area, put us face down on the ground, and we were laying like that until the evening, until they washed it all away. Then they were taken to the camp zone, and then the authorities arrived from Moscow and began to analyze all those cases and my mother was one of the first to be released.”

Wedding at a special settlement

Yuliya’s parents met at a special settlement and got married in 1956 on the second day of the Christmas holidays, they invited all their relatives and friends, many of them lived around. The sacrament of marriage was conducted at night, secretly, by Father Bilyk, who was deported to Siberia for refusing to accept Orthodoxy.

Return

When Yuliya was one and a half years old, the family returned to Ukraine from Siberia. They first came to their mother’s homeland, to Stryi district, they couldn’t get registered there and they were told to leave within 24 hours. They moved to their father’s homeland - to the village of Kypyachka. However, other people already lived in my grandfather’s house - displaced people from ethnic Ukrainian lands which were given to Poland. They settled at my father’s cousin. There my father was again called to the KGB and demanded to leave, but he refused because he was born there and wanted to live there. In any case, there was nowhere to go. The story was solved when the mother wrote a letter to Moscow - recalling a similar experience in Siberia, when, on the advice of a Russian, she contacted Moscow to have her passport returned.

Much older

The father had a wound on his right arm - as a child Yuliya sit at his laps, took father’s hand - and wanted to look closely at the wound, but he always hid it. And then little Yuliya began asking her mother: what happened to Dad’s arm? At first, the mother explained that it was a minor wound or a scar from surgery. However, Yuliya kept paying attention to the scar. Finally, the mother shared with her 5-year-old daughter a story: “I’ll tell you, but you know what our family is like, that we were in Siberia.”

The father used to be constantly called to the KGB - they were trying to persuade him to cooperate, the mother was often ill.

“And when I was in the first grade, I was much older than the other children, those who were with me. Then my parents started telling me more, but they always warned me not to tell anyone anywhere”, Mrs. Yuliya shares.

Village reading room - a place for meetings

Arranging life in the village of Kypyachka, the parents created a place for meetings and conversations - a special reading house, where other families who left Siberia gathered: “And we had a reading house… Our family welcomed other families who were in Siberia to come over. There were three families in our circle - our family, Morozovych Ivan and Olha, and Nebesni Mariya and Mykhailo, we were close to each other. And they came to us, my mother read “Kobzar” and Lesia Ukrayinka, I knew the whole “Forest Song” by heart. They always remembered and told about Siberia, how everything happened, how my father was in the guerrillas. My mother told all the stories.”

Why were you born in Siberia? Rector bailing me out

“I entered the institute and my passport says Chita region, Baley, and I finished school well, I studied in Ternopil at school, my parents sent me to school here, to the 5th grade. And when I entered the institute, the rector called me for an interview and asked why I was born in Siberia... God sent me this thought: “You know, I didn’t choose my place of birth. Where they gave birth, at that place I was born,” and he says, “Look at her, you think you are smart?”. And I wasn’t accepted. I tried entering the institute for 3 years and entered for the third time. And after I graduated from the institute I learned that there was rector Yavonenko, he already passed away, and he took me on bail, he said he would take responsibility for me because the first department wasn’t letting me through the application process because I was an enemy of the people. Remember those were 1986, 1987 year. And I graduated with honors from this institute. And I wasn’t given a job at the institute. I worked as a laboratory assistant, but I couldn’t work as a teacher - no way. And then the Yavonenko offered me that from the New Year there will be a place and “I would take you...” I don’t know why he treated me so well, he was probably a nationalist man deep inside, but no one knew about it. When I graduated from the university, one person told me: “Yuliya, if it weren’t for Yavonenko, you wouldn’t be at the institute.” I am grateful to this man who stood up for me in those days and I get a chance to graduate from the university, “- for Mrs. Yuliya, the stigma of being born in special settlements and parents who were “enemies of the people” lasted a lifetime, but she retained faith in people, parents and love for Ukraine.

Poetry

Yuliya writes poetry, just like her mother - for both of them - it was a way to deal with traumatic memory.

(word for word translation)
Not to fall on the ground. Not to become shallow.

Not to lose yourself. Find. Get off.

And extinguish hatred between hearts.

Find the word of truth without falsehood.

Light a hot spark of faith.

Do not incinerate in the furrows of troubles

Go through fire and water. Do not get smaller.

Do not die, but leave traces.

Saving memory

In the early 1990s, Mrs. Yuliya was one of the founders of the Ternopil Regional Society of Children of Political Prisoners and Repressed, participated in congresses and meetings, and co-organized memorial evenings.

She worked as the chief speech therapist of the Ternopil region in the health care system, she is retired now, she continues public activities.