Yulia Nykolyn Юлія Николин

* 1957  

  • Ми включилися в 90-му році, бо якраз в 90-му році ми заснували "Тернопільське обласне товариство дітей політв’язнів і репресованих". Це було перше товариство в Україні, у Львові ще не було. У нас був такий пан Друль Григорій, він нас дуже підтримував, голова спілки політв’язнів і репресованих в Тернопільщині. Він нас дуже підтримував, казав: "Давайте, я вам допоможу, що вам треба". Що ми робили….Ми робили цікаві вечори пам’яті, присвячені Ярославу Стецьку, Степану Бандері, повстанню в Кенгірі.. таким видатним постатям, і, звичайно, ми приймали участь у громадській роботі, такій, що в місті, в районі ми шукали поховання партизанів, знаходили ті могили, описували хто, що, де, як, розпитували людей по селах. Збирали інформацію про те, де в Тернопільській області ще є діти, вивезені разом з батьками, або там народилися; або були такі діти, батьків яких вивезли, а діти лишилися тут, бо хтось їх переховував. Таким чином збирали інформацію, збирали, щоб це залишилося для історії, щоб це була пам’ять, щоб люди про це не забували, щоб про це пам’ятали. Це було основним нашим завданням. І ми продовжуємо дальше працювати.

  • Я пам’ятаю один такий момент.. звичайно, батьки не говорили мені, бо він приходив пізно. Я думала, чого мій тато так пізно додому приходить, а це його весь час викликали КДБ, щоб він був стукачем, щоб він закладав людей і так далі. Але тато мій був незламний, дуже сильний. І одного разу було вже дуже пізно, 12 година, і мама каже, давай одягнемось і підем назустріч. Ми вийшли так на дорого, далеко за село, чуємо, що хтось іде, мама вже кричить :«Івасю, то ти», а він каже : «Та Паранцю, то я», але таким голосом, знаєте, придушеним. Я була дитина, мені було шість років, але у мене просто це перед очима. Він підійшов до нас, ми почали бігти, іі він так маму взяв під руку, і я бачу, що він ледве йде. Ми прийшли додому, він сказав : «Грій воду, бо мені треба помитися, а ти лягай спати». У нас була одна кімнатка і кухня. Кухня була така маленька, може 2 метри довжиною. Ті люди що були вибралися, ми 9 місяців жили в батькової сестри. Я пішла лягла, але мене всю трусило, відчувала, що щось з татом не те. Я периною накрилася і в шпарку заглядала що там робиться. І коли мама зняла з тата сорочку, це взагалі був шок. Всі плечі - була суцільна кров, полоси фіолетові, чорні аж. Я не розуміла, я не знала що це таке, я цілу ніч не спала. Мама біля нього доглядала, ставила миску, я пам’ятаю що він почав відкашлювати кров’ю. Я питала в мами ранком що сталося, а вона каже : «Ти, дитинко, нікому нічого не говори, я тебе прошу, це тата так побили, я тебе прошу : ніде, нічого про це не розказуй». В мене вже тоді зродилися така, знаєте, така ненависть до тої системи, до того всього. Так старалася пронести це через усе життя, бо батьки мене так виховували.

  • Мама приїхала на спецпоселення до своїх батьків. Батько помер, рік побувши на Сибіру.. він так за неї переживав, мав 4 сини і, мама, одна дочка. Він її дуже любив, переживав за неї. Помер від тої туги. Лишилася бабця і троє синів вивезених, одного забрали в армію, а потім німці забрали його в полон, то старшого сина Василя не було з ними. Мама приїхала туди, на другий день у неї забрали паспорт, і сказали, що її залишають на спецпоселення, хоча не мали права цього робити. Коли вона вже пішла на роботу, там був один росіянин, каже: Пашенька, вони не мали права забирати в тебе паспорт, пиши в Москву, тобі прийде, що вони мають віддати паспорт". Як я буду писати, якщо я кину тут, КДБ одразу забирає всі листи? Я буду їхати в Невчинськ, і я там тобі кину того листа. Мама написала, він таким чином їй допоміг, а з Москви потім прийшов дозвіл, щоб їй віддали паспорт.

  • Якраз був Великдень, хлопці йшли з роботи, а дівчата йшли на роботу, бо були нічні та денні зміни. Один хлопчина впізнав дівчину зі свого села, скинув шапку, привітався з нею: "Христос Воскрес", а дівчата хором відповіли: "Воістину Воскрес!" - і тоді той конвоїр чергою цю чоловічу колону.. 6 чоловік загинуло одразу, на смерть, а 33 було тяжко поранено. Це, напевно, було вже останньою краплею, люди настільки збунтувалися, що почали організовувати повстання. Внутрішня організація, яку очолив, так всі кажуть, там був поет Сорока. Він, напевно, очолював це повстання, бо він написав гімн Кенґірського повстання; і такий був Михайло Келлер, з Дрогобиччини. Вони організували групу людей, які керували цим повстанням. Що вони робили: вони пробили стіну. В Кенгірі було три зони: перша зона була жіноча, друга і третя – чоловічі. В третій зоні ще знаходилася тюрма. Тюрма була страшна.. карцери були одинокі, одна людина могла тільки стояти, навіть не могла присісти.. перепрошую, і пісяла і какала.. Мама каже, потім, як вони розбили ті стіни, ті 40 днів, як тривало повстання, вони могли туди піти подивитися. Табірне начальство… Повстанці їх вигнали за зону і там самі керували тим всім. Був там священик із маминого села, який її знайшов, до речі, я навіть маю його фотографію, тут всередині зображений. Він її знайшов і каже: "Паранцю, ходім я тобі покажу що робили з людьми, як знущалися". Мама каже, як зайшла туди, не витримала і просто впала в обморок. Стіни в крові, страшно, просто страшно, мене, каже, трусило всю.

  • Full recordings
  • 1

    Ternopil, Ukraine, 25.11.2020

    (audio)
    duration: 01:07:46
    media recorded in project Memory of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

“Лишаємося ми – продовження наших батьків, продовження їхньої історії, їхньої пам’яті”

м.Балей, 1957 рік, Юлія з батьками
м.Балей, 1957 рік, Юлія з батьками
photo: м.Балей, 1957 рік, Юлія з батьками

Юлія Іванівна Николин народилася 14 квітня 1957 року у місті Балей - Чітинська область, Російська Федерація. Батьки Юлії - Стеця Іван та Стець (Дзібчак) Параскевія були активними учасниками визвольного руху. І сім’я батька, і матері зазнали репресій та були виселені на спецпоселення. Матір Параскевію у 1945 році була засуджена на 10 років позбавлення волі. Вона відбувала покарання у трьох концентраційних таборах - Арелюк, Антибез, Кенгір. Іван та Параскевія зустрілись на спецпоселенні, там одружились та після народження доньки - Юлії - у 1958 році повернулись додому. Для пані Юліє тавро місця народження на спецпоселеннях та батьків як “ворогів народу” тягнулось впродовж всього життя. На початку 90-тих років пані Юлія була однією із засновниць “Тернопільського обласного товариства дітей політв’язнів і репресованих”, зараз - на пенсії, продовжує громадську діяльність.