The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Myroslav Marynovych Мирослав Маринович (* 1949)

“Я пережив прекрасне почуття - звільнення від страху”

  • народився 4 січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району Львівської області

  • 1955 року родина переїхала до Дрогобича, де пан Мирослав закінчив школу

  • вступив до Львівської Політехніки, де пережив “зраду” товариша із гуртожитка, який розповів про його антирадянські висловлювання

  • після закінчення університету, пан Мирослав за направленням з університету їде працювати на завод “Позитрон” в Івано-Франківськ

  • з 1973 року по 1974 рік Мирослав Маринович служив у війську у Вологді

  • після повернення зі служби, його звільнили з роботи через особисті переконання і він переїжджає до Києва

  • у листопаді 1976 року Мирослав Маринович стає членом Української Гельсінської Групи (УГГ)

  • після вступу до УГГ, пан Мирослав стикається з утисками та постійним тиском - він не може влаштуватись на роботу

  • 1977 року Мирослава Мариновича арештовують та відправляють до табору №36 в селі Кучино Пермської області

  • у березні 1987 року Мирослав Маринович був достроково звільнений, а в 1991 році - реабілітований

  • живе у Львові, і працює проректором із питань призначення та місії Українського католицького університету

Мирослав Маринович народився 4 січня 1949 року в селі Комаровичі Старосамбірського району Львівської області у сім’ї Франка та Любові Дицьо. Дідусь по мамі - Йосип Маринович, був греко-католицьким священиком, що принесло труднощі у сім’ю в радянський час. Після Львівського собору 1946 року, дідусь став служити православним священиком в селі Стебник на Дрогобиччині. 

В 1955 році сім’я Дицьо-Мариновичів переїхала до Дрогобича, де пан Мирослав наступного року пішов до школи. Мирослав Маринович закінчив школу зі золотою медаллю, і “мріяв поступити в Київ, в той “червоний” університет”. Проте, у Київ йому не вдалося поступити. І наступного року пан Мирослав поступив у Львівську Політехніку. 

Найважливішим моментом свого студентського життя Мирослав Маринович вважає “зраду” товариша із гуртожитка, який розповів про його антирадянські висловлювання. Пана Мирослава викликали до КДБ при університеті, де йому запропонували стати інформатором, і водночас, виключили з військової кафедри. “Я старався оминути цю моральну проблему”. Він прикидався наївним, чи як міг уникав питань про розмови студентів у гуртожитку. 

“Я тоді потрапив у середовище українського Києва”

У цей самий час Мирослав Маринович знайомиться у Києві з Миколою Матусевичем. Пан Мирослав намагався досить часто тоді приїжджати до Києва, щоб провести час з новим, і вже таким близьким йому товариством. 

Саме нові друзі вплинули на те, що Мирослав Маринович почав все категоричніше відмовлятися від пропозицій КДБ про співпрацю: “Тоді в мене вже були друзі. Я був не сам”.

Після закінчення університету в 1972 році, пан Мирослав за направленням з університету їде працювати на завод “Позитрон” в Івано-Франківськ. 

22 травня 1973 року пан Мирослав був у відрядженні в Києві. В той час у Києві кожного 22 травня була традиція збиратися біля пам’ятнику Тарасу Шевченку й вшановувати день перепоховання українського поета на рідній землі. Але це вважалось “бандерівською” акцією, бо ідея такого вшанування була ініційована українською діаспорою. Вечірні зібрання біля пам’ятнику розганяли. Тому, Мирослав Маринович, Микола Матусевич та Наталя Яковенко пішли на вшанування зранку. “Ми там просто постояли. І розійшлися хто куди”. 

В аеропорту пана Мирослава затримує міліція, й допитує про причини відвідування пам’ятника Тарасу Шевченку.

Ця інформація була передана на завод в Івано-Франківськ. На роботі Мирослав Маринович мав розмову із заводським кадебістом: ”Имейте в виду, кто не с нами, тот против нас”. На що пан Мирослав відповів: “Я буду проти вас”. 

З 1973 року по 1974 рік Мирослав Маринович служив у війську у Вологді (Росія).

Після повернення з війська на попередню посаду на заводі пана Мирослава не приймають. Він втрачає роботу, і вирішує переїхати до Києва. 

Мирослав Маринович із своїми друзями намагалися жити життям “українським за духом”: підтримувати контатки із українцями, які не боялися проявляти свою національну ідентичність, та родичами тих, кого вже арештували за “антирадянську позицію”.

Зокрема, товариство навідувалося до Михайлини Коцюбинської - племінниці Михайла Коцюбинського, Бориса Антоненка-Давидовича, якого називали “хрещеним батьком українських дисидентів”, вдови оперного співака Бориса Гмирі, хористів хору “Гомін”, дружин ув’язнених дисидентів. 

Також, цей гурт української молоді намагався підтримувати національні традиції та звичаї: організовували колядування, святкування Івана Купала та інших свят.

Українська Гельсінська Група

У листопаді 1976 року Миросав Маринович стає членом Української Гельсінської Групи (УГГ). До участі в заснуванні організації його запросила Оксана Мешко. Одразу, після оголошення на “Радіо Свобода” про створення Групи, починається прицільне переслідування та тиск на її членів збоку КДБ.

У рамках діяльності УГГ, Мирослав Маринович їздив до Москви з презентацією документів УГГ генералу Григоренку та Ніні Строкатій, задля отримання їхньої згоди та підпису. 

Водночас, всередині Української Гельсінської Групи до Мирослава Мариновича та Миколи Матусевича ставилися з недовірою, як можливих агентів КДБ.

У березні 1977 року була “прощальна акція непокори” на Шевченкових днях у філармонії. Мирослав Маринович та Микола Матусевич організували загальний, непередбачений програмою, спів “Заповіту”.

Постійні пошуки роботи

У цей самий час, по приїзді у Київ, не маючи прописки, знайти там роботу було дуже важко. Проте, пану Мирославу вдалося влаштуватися на посаду технічного редактора у видавництво “Початкова школа”. Однак, інформація з КДБ про нового працівника вже була доступна начальниці, й атмосфера на роботі панувала напружена. Невдовзі пана Мариновича “позбулися” у редакції.

Наступна робота була у “Товаристві любителів книги”, яка зовсім не імпонувала Мирославу Мариновичу. І він сам невдовзі звільнився. 

Далі, він почав працювати технічним редактором у видавництві “Техніка”, де “злукавив, і спочатку говорив російською”. Але на цій роботі пан Мирослав мав гарні відносини з колегами. Проте, і на цій посаді він не затримався. Через тиск “зверху”, начальник пана Мирослав мав його звільнити.

Подальші пошуки роботи завершувалися нічим. Вкінці-кінців Мирослав Маринович влаштовується розклеювачем афіш, де він простажувався три дні. Наступного дня пан Мирослав вже не встиг вийти на нову роботу, бо його арештували.

“Кожного дня я очікував арешту”. 

23 квітня 1977 року Мирослава Мариновича арештовують. В нього виринуло одразу дві думки: “Ага, це виглядає так! А друге - як там мама?”.

Мирослава Мариновича та Миколу Матусевича завезли в республіканський КДБ на вулиці Володимирській у Києві. Слідство вів Олександр Береза. Допити не були виснажливі, і тривали з квітня по серпень. Було обрано досить ліберальний метод допитів. Пан Мирослав давав відкрито покази, як член легальної організації. Але давав покази тільки про себе. 

У серпні 1977 року допити припинилися у зв’язку з проведенням Белградської конференції ОБСЄ, і слідчий зазначив, що можливо Мирослава Мариновича й звільнять. Тому-що, делегація США вимагала звільнення усіх членів Гельсенських груп. Проте, європейські країни “не дотиснули” на СРСР. Відтак, невдовзі допити відновилися, і в березні 1978 року почався суд.

“Я встиг собі поставити бар’єри, що мене ніхто не образить”

У квітні 1978 року Мирослава Мариновича відправляють на етап столипінським вагоном. “Я не знав куди мене везуть. Але розумів, що на Схід”. За час етапу перебував у кількох пересильних тюрмах. З першими моральними викликами Мирослав Маринович зіткнувся із конвоїрами та кримінальниками під час етапу. 

Невдовзі Мирослав Маринович прибув до табору №36 в селі Кучино Пермської області. Там він знайомиться з Семеном Глузманом, який “підтримував моє духовне здоров’я”. Семен Глузман повідомив про те, що всі члени Гельсенських груп висунуті на Нобелівську премію миру. На зоні пан Мирослав “був сусідом” Ігоря Калинця, їхні ліжка стояли поруч. 

“Життя в таборі почалося з боротьби”

Пан Мирослав одразу взяв участь в акції “Декада боротьби з радянським імперіалізмом” - в’язні писали листи прокурорам про радянську систему. А також, листи передавалася закордон. Вони були про життя в зоні.

Таборові в’язні були багатонаціональні. Але найбільше було українців. Також, серед в’язнів були різні ідеологічні погляди (монархічні, націоналістичні, комістичні та інші). Проте, політичні в’язні намагалися триматися гуртом. Навіть Різдво святкували і католицьке, і православне всі разом. 

Мирослав Маринович пригадує, що в таборі було негласне правило - розмовляти зневажливо із адміністрацією. Проте, це правило змінив український політв’язень - Зеновій Красівський. Він почав вільно та ввічливо говорити з адміністрацією, “довіряючи собі”. Відтоді, Мирослав Маринович поміняв свої уявлення, пам’ятаючи про віру в себе. 

З квітня 1984 року Мирослав Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уїльського району Актюбінської області Казахстану, де до нього були Валерій Марченко та Зорян Попадюк. Пан Мирослав працював столярем в місцевому радгоспі. І там йому дали “перше власне житло”. Через два роки до Мирослава Мариновича переїждає його теперішня дружина Любов. 

У березні 1987 року Мирослав Маринович був достроково звільнений. 

В 1991 році він був реабілітований. 

Зараз Мирослав Маринович живе у Львові, і працює проректором із питань призначення та місії Українського католицького університету. 

 

© Všechna práva vycházejí z práv projektu: Memory of Ukraine