The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Люба Маринович Liuba Marynovych (* 1948)

• народилася 20 лютого 1948 року в с. Підлісне (тоді Малинівка) Новоодеського р-ну Миколаївської обл. УРСР

• з 1965 по 1969 рік вчилася у Миколаївському державному педагогічному інституті (російська філологія)

• з 1972 по 1978 рік вчилася у Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка (факультет журналістики, заочне відділення)

• з 1973 по 1984 рік працювала коректоркою, а згодом літературною редакторкою у київському видавництві «Вища школа», де познайомилася з Михайлиною Коцюбинською

• у 1977 році увійшла в середовище українських дисидентів

• 23 квітня 1977 року — арешт Миколи Матусевича та Мирослава Мариновича, обшуки в гуртожитку, переведення з відділу літредакції до коректорату

• з 1984 по 1986 рік працювала у ВНДІ «Хімпроект» інженеркою відділу техніко-економічних досліджень та інформації

• 24 грудня 1986 року одружилася з Мирославом Мариновичем

• у квітні 1987 року повернулася з чоловіком із заслання до України і оселилася у м. Дрогобич Львівської обл.

• у 1991 році взяла участь у заснуванні української групи «Міжнародної амністії» (працювала в ній до 1997 року)

• від 1998 до 2003 року працювала референтом з видавничих питань Інституту релігії та суспільства при Львівській Богословській Академії — згодом Українському Католицькому Університеті

• 2008 року видала книгу «Мій Мирослав» про Мирослава Мариновича

Люба Маринович могла стати зразковою радянською громадянкою, але переїзд в Київ став для неї початком цілковито іншого життя. Вона знайшла духовних батьків, друзів і кохання в колі дисидентів-сімдесятників, поїхала на заслання, щоб стати дружиною Мирослава Мариновича, і відтоді лишається його соратницею та активною учасницею українського правозахисного та культурного руху.

«Мої батьки хороші були — добрі, чесні»

Любов (Люба) Маринович (в дівоцтві Хейна) народилася 20 лютого 1948 року в селі Підлісне (в той час Малинівка, перед революцією — Димівка, Маркуляси) Новоодеського р-ну Миколаївської обл. УРСР. Батько Хейна Михайло Васильович (1921–1985) працював учителем української мови та літератури, був директором школи у Малинівці. «Прізвище моїх батьків — Хейна. Прізвище дуже дивне, рідкісне в наших краях, таке... виглядає неукраїнським. Мій батько казав, що, можливо, якісь варяги колись, йдучи у греки, зупинилися у нашому селі і почали свій родовід, і тому це прізвище схоже на фінське Хейнонен, естонське Хейно, німецьке Хейнц». 

Дід Василь Давидович Хейна працював у селі трактористом. Він та його дружина — бабуся пані Люби — Домна Савелівна жили в одній хаті разом пані Любою, її батьками та молодшим братом Валерієм. У дитинстві пані Люба часом чула, як дід з бабою перекидаються молдавськими словами. Одна з дореволюційних назв села Підлісне — Маркуляси — має молдавське походження. 

Батько пані Люби пройшов Другу світову війну артилеристом у районі озера Балатон, де потрапив у німецький полон, внаслідок чого після повернення був виключений з партії. Закінчив заочно Миколаївський педагогічний інститут і викладав у рідному селі українську мову та літературу. Завдяки освіченості та бездоганній репутації став директором школи, у компартію повторно не вступив. «Казав: “<...> хай відновлюють, якщо хочуть”». До кінця життя залишився безпартійним. «<...> [він] погляди ще не змінив, він був радянською людиною, але… і для нього 9 травня було найбільшим святом... але він був правдолюбцем». 

Мати Ніна Йосипівна (у дівоцтві Добігайло) — вчителька початкових класів — все життя працювала з чоловіком у одній школі. Розповідала, що її батько — поляк Йосип Добігайло (Юзек) у 1920-х роках перейшов у Малинівку (тодішню Димівку) з-під Варшави, змінив своє польське прізвище на українське та одружився із вдовою Каліною (Василівною, дівоче прізвище Нєдєлко), яка загинула 1933 року під час Голодомору. Саму пані Ніну та її сестру забрав до себе їхній дядько Василь, який тоді працював на заводі біля Миколаєва. Завдяки цьому дівчата вижили. Батько пані Ніни під час війни загинув у фашистському концтаборі (Міттельбау-Дора, 1943 р.). 

«Я була піонеркою і активною комсомолкою — ідеалістичною»

«Наша родина була радянською, — свідчить Люба Маринович, — на Сході України, звичайно, я виростала атеїсткою, комсомолкою». Але водночас виразно проступала українськість Херсонщини: «Село було українське, розмовляли всі українською мовою — звичайно, трошки засміченою русизмами. Наприклад, могли сказати: “Я піду зараз на остановку автобуса”, а інший каже: “Ні, я піду на шлях”. Тобто і “остановка”, і “шлях” — але українська мова і українська школа”. Один з яскравих спогадів дитинства пані Люби — про те, як батько, посадивши її та брата на лавочці у кухні, читав їм «Гайдамаків» Т. Г. Шевченка. 

З 1965 по 1969 рік Люба Хейна вчилася у Миколаївському педагогічному інституті імені Віссаріона Бєлінського на факультеті російської філології. Вибір спеціалізації пояснює так: «<…> романтична ідеалістка, я начиталась про долину гейзерів у Камчатці і там хотіла працювати». Ще у старшій школі пані Люба після прочитання брошури Л. Толстого «О самосовершенствовании» склала свій план самовдосконалення, у якому серед іншого було: завжди говорити правду, виробляти в собі мужність, не проходити повз тих, хто в біді. Паралельно з навчанням займалася бальними та народними танцями, академічним веслуванням та ходила в походи по Криму. Після отримання диплома три роки працювала вчителькою у сільській школі, а 1972 року подала документи до Київського університету ім. Т. Г. Шевченка на факультет журналістики. «Вчителькою я була не такою доброю, як мої батьки. Вони були справжніми вчителями, а я… <...> біля нашої школи була така велика траса Миколаїв–Київ. І по ній часто пролітали такі великі автобуси. І я так їх тоскно проводжала поглядом. І мені дуже хотілося поїхати в Київ і працювати там не вчителькою, а коректором у видавництві. Мова мене цікавила, і я її знала». 

У 1973 році після вступу на журналістику пані Люба приїхала до Києва і влаштувалася на роботу коректоркою у видавництві «Вища школа». Вчилася заочно, жила у робітничому гуртожитку в Бучі й щоденно електричкою добиралася на роботу до Києва (вулиця Гоголівська, 7). Окрім навчання, займалася спортом, туризмом, бальними танцями, відвідувала курси крою та шиття і німецької мови. Незабаром завдяки самовідданості та постійній понаднормовій роботі пані Любу підвищили — перевели до редакції уніфікації термінології, тобто до літредакції. Обрали заступницею комсорга з ідеологічних питань та навіть пропонували вступити в комуністичну партію. Проте з переходом до літературної редакції життя пані Люби почало змінюватися. «Хоч я того ще тоді не усвідомлювала. Передовсім тому, що там я почала працювати з Михайлиною Хомівною Коцюбинською». 

«Певно, Господь хотів, щоб я стала жінкою Мирослава, а для цього я мала порозумнішати»

Михайлина Коцюбинська була моральним авторитетом для дисидентів. «Якщо треба було вирішити якесь питання — до неї зверталися». Літературознавиця, перекладачка, активна учасниця руху шістдесятників, племінниця знаного українського письменника Михайла Коцюбинського, пані Михайлина поступово почала відкривати молодій колезі інший вимір української радянської дійсності. «Я про неї раніше чула, про неї говорили стишено і обережно, що вона “в опалі”. Хоч говорили з повагою, що така розумна, така освічена жінка не може працювати просто літредактором — вона варта більшого. Це потім <…> мені Михайлина Хомівна розказувала, як вона встала у кінотеатрі “Україна” разом із іншими киянами, протестуючи проти арештів української інтелігенції, особливо арештів 1972 року, повальної хвилі арештів. Як її потім довго і нудно виключали з комуністичної партії, “проробляли” і т. д. Як вона довго не могла знайти роботу». До початку переслідувань М. Коцюбинська працювала в Інституті літератури Академії наук України у відділі шевченкознавства. За її власними словами, їй багато на що відкрив очі Василь Стус. Уявлення Люби Хейни також зазнали глибоких змін, але не відразу. «Хоч я знала, <…> що вона “в опалі”, але я не дуже добре розуміла, що це таке, і тому поводилася з нею вільно. От одного разу я прийшла на роботу у вишиванці і з косою такою заплетеною, проділ посередині, так як на картинах зображували класичних українок. І Михася мені… Михася — це просто пізніше вона… ми так називали одна одну… вона мені сказала щось про українство — вже точно не пам’ятаю, що саме. А я їй відповіла: “А я відчуваю себе просто радянською — не українкою й не росіянкою”. Мені це соромно згадувати, наскільки я була такою... недотепою. Але так було. І це був вже останній прояв моєї радянськості». 

«Мої нові знайомі — це антирадянщики і небезпечні люди»

У 1977 році під час екскурсії до Полтави пані Люба познайомилася з молодими українськими дисидентами Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем, Миколою Нетягою, Ольгою Гейко та Любов’ю Савченко (учасницею самодіяльного хору Леопольда Ященка). Вони запросили її доєднатися до вивчення традиційних українських колядок, і вона почала приходити на репетиції, які відбувалися на квартирі Ольги та Павла Стокотельних. Захоплена ідеєю вертепу, пані Люба організувала його репетицію у своєму видавництві. Наступного дня на роботі її вперше викликали на розмову з представником КДБ, який окреслив перспективи подальшого спілкування з її новим колом знайомих: звільнення з роботи, виселення з гуртожитку, відрахування з університету. Але дорогою додому вона зважилася на протест і приїхала до гурту. Там пані Любу одягли в сердак Алли Горської. «Так з цим вертепом я увійшла в середовище українських дисидентів». 

Новорічна коляда і дисидентське коло

Відтак заступник комсорга з питань ідеології видавництва Люба Хейна 31 грудня 1977 року вирушила співати коляду з ватагою молоді, яку влада звинувачувала в українському буржуазному націоналізмі. Того вечора вони співали вдома у письменника Бориса Антоненка-Давидовича, у сестри репресованого Івана Світличного — Надії Світличної, яка щойно повернулася із заслання, та опального перекладача Миколи Лукаша. «Я розуміла, що це неправильно — здатися. І мені справді було дуже цікаво, дуже цікаве оце нове товариство. Серед тих сірих київських буднів це було щось дивовижне». Спільнота, до якої вона долучилась, гуртувалась навколо шістдесятника Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, на квартирі якого збиралася свідома українська молодь. До грона також належали Таміла Матусевич, Ніна і Євген Обертаси, Галина Дідківська, Ольга і Павло Стокотельні, Алла Коваль та найближча подруга пані Люби — Ольга Гейко, яка входила до Української Гельсінської групи. Згодом пані Люба познайомилася з Валерієм Марченком та Григорієм Герчаком, які вже повернулися зі свого першого заслання. Заводіяками ж молодого товариства були Микола Матусевич та Мирослав Маринович, які напередодні (наприкінці листопада 1976 року) вступили в Українську Гельсінську групу та на той момент були її наймолодшими членами. 

«Заповіт» у темряві

Наслідки новорічної коляди далися взнаки не відразу. Проте після несанкціонованого співу «Заповіту» Шевченка в темряві, який ініціювали Микола Матусевич і Мирослав Маринович і до якого спонтанно долучились слухачі київської філармонії, почалися переслідування. 23 квітня 1977 року відбулися обшуки членів спільноти, арешт Мариновича та Матусевича і спеціальні збори у видавництві з приводу статті «Пташка з оунівського піддашка», покликані піддати публічному осуду Михайлину Коцюбинську. Любу Хейну, яка проголосувала проти звільнення пані Михайлини, перевели назад до відділу коректури. 

«Перше зіткнення з КГБ — воно не завжди дає все повне розуміння, що це за штука — це КГБ. І інколи дехто завжди нітиться, хвилюється, переживає. Але я кажу, що я була спокійна. “Ну… ну й поїду. У село. Ну і що?”». Попри пережитий обшук та зміну ставлення на роботі пані Люба продовжувала спілкуватися з гуртом «хоч без хлопців наче душу вийняли з нашого товариства» Вчилася, працювала коректоркою. А 1984 року звільнилася з видавництва та перейшла працювати у ВНДІ «Хімпроект». 

«Оскільки я взагалі не була лякливою і моє життя в опозиції вимагало бути поруч із гнаними, а гнаними тоді якраз були отакі, тоді вже рідні для мене люди, як Михайлина Хомівна Коцюбинська та Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, я їх підтримувала всією душею. Можу сказати, що це були мої духовні батьки». 

Найкращу подругу пані Люби Ольгу Гейко заарештували. У цей час дружба з Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем переросла у співпрацю. Пані Люба записувала його спогади та написала есе «У лабетах обставин», яке вийшло за кордоном під псевдонімом. Під впливом Валерія Марченка, якого невдовзі знову арештували, починали змінюватися атеїстичні погляди Люби Хейни. 

«Мене дуже тягнуло поїхати до Мирослава»

У 1984 році почалося активне листування пані Люби з Мирославом Мариновичем, якого після закінчення терміну в таборі суворого режиму перевели у заслання в Казахстан. «Мені дали відпустку, і, напікши всяких пляцків, поїхала до Мирослава. Купила квитки до Актюбінська. І коли я їхала в таксі до аеропорту в Києві, у мене було таке дуже дивне відчуття, наче мене так щось поривало, що я обов’язково побачу Мирослава — доїду, доберусь!» 

Наприкінці квітня 1986 року Люба Хейна вперше приїхала у с. Саралжин Уїльського р-ну Актюбінської обл. Казахської РСР. Вона провела в Мирослава Мариновича тиждень. 26 квітня він провів пані Любу в зворотню дорогу, вперше біля автобуса обійнявши її на прощання. Саме цього дня в Україні сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС. Після повернення в Київ пані Любу разом з іншими співробітниками ВНДІ «Хімпроект» відправили змивати пожежними шлангами стронцій зі стін київських будинків і дерев. Без жодного захисту.

«Написала мамі, що виходжу заміж за особливо небезпечного державного злочинця»

У жовтні 1986 року Мирослав Маринович під час відпустки приїхав до матері в Дрогобич. Повертаючись у Казахстан, він попросив пані Любу стати його дружиною. «Звичайно, Миросю, я до тебе приїду!» — відповіла вона. Звільнилася з роботи і наприкінці грудня приїхала до занесеного снігом Саралжина, де справили казахське весілля. «Я вважаю, що оцей мій приїзд на заслання — це абсолютно ніякий не героїзм. <…> Це просто щастя — бути з коханою людиною». На той момент подружжя не могло знати, що заслання триватиме кілька місяців замість кількох років. На початку квітня 1987 року внаслідок горбачовської амністії Мирослава Мариновича було звільнено. Пані Люба переїхала з чоловіком до м. Дрогобич (Львівської обл.). Працюючи на різних роботах, вона активно допомагала чоловіку в його літературній та правозахисній діяльності. 

Після здобуття Україною Незалежності якийсь час працювала у Дрогобицькій міській раді. У березні 1991 року виступила співзасновницею першої групи «Міжнародної амністії» в Україні «Україна-1». На початках була неформальним секретарем, а згодом — головою групи. Підготувала посібник для амністерів «Перші кроки» та українську хрестоматію із прав людини для учнів молодших і середніх класів «Хто я? Хто ми?». За кілька років через розбрати у групі вони з чоловіком полишили членство в «Міжнародній амністії». 

Від 1998 року Люба Маринович працювала референтом з видавничих питань Інституту релігії та суспільства при Львівській Богословській Академії — згодом Українському Католицькому Університеті. Редакторка та упорядниця багатьох книжок, серед яких «Перегук двох над безвістю» (про Зеновія Красівського й Айріс Акагоші). У 2000 році подружжя переїхало з Дрогобича до Львова. У 2008 році вийшла книга Люби Маринович «Мій Мирослав», присвячена чоловіку.