Mykola Horbal Микола Горбаль

* 1940  

  • А що таке бути собою? Це якщо ти українець, то говори українською. Для того, щоб бути собою я мусів переконувати в таборі, що я не Николай, а Микола. Казали: «Та какая разниця?». Я Микола! І вона мусіли це писати, навіть ті всі видання, які в Москві виходили, то дисидент Микола через таку пузате «и». Микола Горбань, як виправляє Николай, ну какая… Я Микола! І ім’я своє відстоював. А сьогодні ми маєш: Даш, Паш, Гріш, Маш та що це таке? Ми діти байстрюків. Бо якби ти мав батька, якби ти вчив мову, то дитина б знала, що вона їде у свою столицю і вона повинна бути українцем, а не «как все», «какая разница» . Нічого, ми відродимося! Нація… Ще були гірші часи, я сидів у першому класі із хлопчиком, а на другий день його немає. Приїхало НКВД і вивезли до Сибіру їх. Сотнями сімей вивозили з України, розстрілювали, он у Львові інтелігенцію всю в тюрмах порозстрілювали, але десь появилася ті люди,вони ... Якщо нації важко, то вже я цитую із Горбаля,я вже так десь сказав, то Бог посилає потрібних людей. Я не знаю як міг взятися Світличний в однокімнатній квартирі, це людина із Луганщини, на кордоні з Росією, в якого в однокімнатній квартині формувалося те, що потім буде названо, потім буде названо «шістдесятництвом». Це Ліна Костенко, або, наприклад, Семикіна художниця російськомовна, вони всі зрусифиновані були, попавши в орбіту Івана Світличного вони стали українцями, Алла Горська, Алла Горська відкрилася, вона ж спортивних родин і вона відкрила для себе українство і КГБ не знало, що з нею робити. Вони мусіли її вбити. Ви знаєте, то коли нації важко, то Бог посилає потрібних людей. Так само Світличного, все це формувалося, в однокімнатній квартирі Світличного. Іван Дзюба, який потім напише «Інтернаціоналізм…», Василь Стус, Ліна Костенко, Алла, цю Семикіну, Людмилу Семикіну, вона художниця. Він каже: «Людо, та, що, та стань модельєром». І вона переодягає весь Київ і ходить в цих свитах українських. Вона шиє з того шинельного сукна з національними узорами, і вона потім каже: «Мені раптом хотілося і усіх наших жінок витрясти з куфайок і одягнути в княжий одяг». Це Світличний її зробив такою. Галина Севрук русифіковану − це він з неї зробив кераміка того що.. Я вже не кажу, що Василь Стус казав, що моє вусате сонечко. Що коли, коли в 65-му арештувати Світличного, то вони тут кінотеатрі на презентації фільму цього Параджанова там підняти всіх . Так що появився… Я дякую Богу, що я попав разом і Світличним їсти балан. Я називаю себе поетом, але поезію і поетів відкрив мені Ігор Калинець. Але ж треба було попасти туди до нього раз. Так що я щасливий, я дякую Богу, що дав мені цю дорогу і вся моя боротьба− це не власна боротьба, а це як каже Гузар: «Зберегти себе самого, своє "Я"». Я відстояв своє їм’я. Можливо, колись випаде вам нагода бути там... там є стенд, я виставив конверт, щоб показати географію, де я був, в Мордовії, і всі вони написані «Україна». Що це таке?Що це за виклик такий. Бо не було, було УРСР. УРСР це не була держава, УРСР – це був адміністративний поділ, бо як ділилися: республіки, області, райони, міста або держава була Советский Союз. Держав не було як таких. А я пишу «Україна», всі конверти української мовою «Україна» написано. Це такий невеличкий виклик, але він залишився, він є. Відстоюймо себе, залишаймося самим собою, і це буде, і для цього великий подвиг. Очевидно, ми вже тих всіх, хто жив, став зрусифікований, знесилений, вже з цим нічого не зробиш, але їхні діти пробудяться. Пробудяться, вибухне! Той закон третього покоління: то, що не придавали значення діди, до чого були байдужі батьки, то конче хочуть знати онуки. У нас прекрасну землю дав нам Бог, прекрасну. Ми маємо винятковий чорнозем, у нас багатющі надра, у нас все є для того, щоб бути багатими, але треба стати самим собою. Для цього потрібен час. Для цього я і хотів зустрітися з тим КГБістом, щоб написати книгу, хто був зацікавлений, що ми один українець дивися вороже на другого. Треба часу трошки, але все у нас буде добре, у нас прекрасна молодь. Я кажу, колись 40 чоловік тримали в страсі імперії. Очевидно, що нас всіх арештували, членів Гельсінської Групи, але група. Так і називали «групка людей», як (??)казав, і казав Стус Василь. От, але я часом думаю,що було б якби Україна не мала Шевченка? От нема Шевченка. Та ви знаєте, що я його Панько Куліш як його колега казав, що це Україна це так по сільському, а то Малоросія. І вони вже всі писали « Малоросія». Збирали фольклор Малоросії, ходили тут. Ну що зробиш? А тут раптом селянин-кріпак.

  • Були от особливо ці хлопці по літаку − євреїв-сіоністи, у нас з ними були дуже дружні стосунки. До речі багато матеріалів якраз йшло через них, бо можна було написати. І одна приходить, я в Мордовії, і сестра приїхала на побачення, передав вона як ампулу, а ампула − це коли ти на церковному на папері щось пишеш, потім затушуєш в целофан, запалюєш отака ампула, що її можна проковтнути, запхати в місце, в яке вони не дивляться, бо інакше не можна, бо відкриває рот, присідай, «роздвинь ягодицы», кидали всюди. Я передав і що вона? Я їй сказав, що звільнився там такий на Львівщині, Городок, із Городка, якось би йому доставити і кінців не найшлось. Як правило, всі ці матеріали вони, як правило, йшли через євреїв. Вони мали дуже добрі контакти із Західним світом через… Москва− це посольства, акредитації пресові, там агентства різні пресові і через тих журналістів, бо вони були журналісти зацікавлені в зустрічах із позиціонерами, із дисидентами. Так що із задоволенням це все брали. Я, коли померла Надія Світлична в 2006 році, я працював з архівами там Штатах, бо вона тут ініціювала створення музею «Шістдесятники». Це її ідея, її задум, вона це робила. От і треба було всюди, я находив свої папірці на церковному папері написані на Уралі руками. Містика, немислимі речі, я довожуся до того, до того, що якщо ти робиш Божу справу − тобі поможуть. І тоді, коли мене арештували вперше, ні одного слова мого не було надруковано ніде ніякої. Я вірші не писав, бо не вважав себе поетом, я написав деякі пісні, тобто, тексти були пісень, бо мені мені треба було для своїх ансамблів.

  • Завжди щось знаходиш якісь методи, я через стіну зі мною сидить Лук’яненко, був такий випадок, що умовний знак в стінку, відкриваєш кватирку і він відкриває кватирку. Кватирки можна було відкривати, і там тихенько, якщо менти не чули, то можна було перекинути пару словами. Ну, дальше можна було через баню, в лазню возили, водили нас в лазню раз в 10 днів, а також наші в'язні, бо повне обслуговування, нас там було 24 в’язні: і варили їсти, і прали, і опалювати, і прибирали, ми самі себе там мусіли обслуговувати. Бо був один такий випадок, що прийшли до мене, викликали мене: «Побудь ще поваром!» А при кримінальних зонах вважалося, що то суча робота, що то для таких, хто поваром робив. І я до Лук’яненка: «Слухайте, викликали мене». І він каже: (сміється) «Миколо, хто нам буде їсти варити ? Якщо Ви відмовитесь, то буде нам возити виболотки із всього кримінального табору, що то вони там не подоїдають,. От я посуду мив». Так що там поваром один робить, один литовець… Я там якиїсь час навіть кухаром працював на цій зоні. До речі, я не знав, що я не застану Василя Стуса. За два тижні до мого приходу не стало Василя Стуса, я був тоді в Казанії на пересилці як, бо я вже десь прийшов 23 вересня, Василя не стало 5 вересня.

  • «В один прекрасний день, тут в Києві, вони на зупинці швидкісного трамваю мене побили, кинули в тюрму. На другий день я дізнався, що я мав намір когось зґвалтувати, от мене судили, я отримав 5 років кримінальну статтю за намір до зґвалтування. От коли, я коли я показав свідчому, що кажу: «Який, яке, яке, яке насильство? Ну, подивіться, що зі мною робиться, а мене справді, вони мене кинули на землю, мене копали ногами, мені розсікли губи. І я кажу, що прошу лікаря і зафіксуйте, зафіксуйте побої, хто кого ґвалтував. «А я Вам не рекомендую цього робити, - каже слідчий, - Це Вам буде гірше». Так що мені буде гірше? Що мені буде гірше? Я в тюрмі, мене побили, викликайте лікаря. Викликали лікаря, зафіксували побої , і на другий день принесли санкцію, що звинувачуюсь: робив опір громадянам, які прийшли на захист. Так що, це вимушено був я робив опір, для того, щоб я не робив злочин, то мене били просто. Так що, я ще отримав 3 роки за опір владі, отака річ є. Так що вони помстилися. Вони виявляється знали, що я в таборі займався конспіративною писань цієї «Хроніки поточних подій табірних», вони розраховували, я тут пишу, що вони розраховували, що вони готували мене на самогубство, що я не витримаю».

  • Нас привезли до того села, то був 47-ий рік, то було літо, то був голод. Я знаю, що мама потім розказувала: спекотно, то із Богданом, з братом, спухли, то мама казала, що мусіла ту сорочину з тебе вже зрізати, бо вона не могла зняти її, бо ми так попухли. Біда була, бо ніхто не хотів лободу пустити, бо що ти по чужому городі лазиш? Лобода не було, не було кропиви де врубати, билися страшна була. Так що ми, до речі, ті лемки, які там приїхали раніше, то посилилися в ті польські хати, а в нас вже не було нічого, то якась там порожньо польська стайня були. Тато зробив одну кімнатку, і ми в тій кімнатці жили.

  • Full recordings
  • 1

    Kyiv, Ukraine, 02.10.2020

    (audio)
    duration: 01:49:42
    media recorded in project Memory of Ukraine
Full recordings are available only for logged users.

Непокірний учитель музики

Микола Горбаль, 1970 рік
Микола Горбаль, 1970 рік
photo: Personal archive of the witness

Микола Горбаль – народився 10 вересня 1940 р. (за паспортом – 6 травня 1941 р.) у с. Воловець, суч. Горлицького повіту Малопольського воєводства Польщі у лемківській родині. Весною 1945 р. більшість жителів села Воловець була переселена у радянську Україну в рамках т.зв. обміну населенням між Польщею та УРСР. Родину Горбалів виселили спочатку на Харківщину. Не змігши облаштувати там своє життя, вони невдовзі переїхали на Тернопільщину у с. Летяче Заліщицького району. Тут влітку 1947 р. родина постраждала від голоду. 24 листопада 1970 р. заарештований у Тернополі за «антирадянську агітацію та пропаганду». 23 жовтня 1979 р. був вдруге заарештований за сфабрикованим кримінальним звинуваченням у «спробі зґвалтування». 4 березня 1994 р. обраний народним депутатом України. Створив Благодійний фонд «Галерея Богдана» (на честь покійного брата Богдана Горбаля). Член Українського ПЕН-клубу.