Petro Dzyndra Петро Дзиндра

"Я вперше російську мову почув в першому класі, але не в школі, а на зимові канікули. Тих десять днів, шо були зимові канікули в школі, то мене відправили в такий табір в Яремче. І там в Яремчі я вперше почув російську мову і то мене шокувало. Я взагалі… В нас мова трошечки відрізнялась від жителів місцевих, бо ми переїхали з Ярослава - там зовсім інша мова була і то трохи тиснуло на психіку. Я також там пробув щось 4 чи 5 днів і втік звідтам. Уявіть собі, де Яремче, а де Заболотів - це десь біля 70-ти кілометрів. Перший-ліпший поїзд, який попався, товарняк при чому їхав, і ззаду були такі тормозні площадки на тих вагонах, то ж ті старі вагони - я скочив на таку тормозну площадку і поїхав. А куда поїхав - я не знаю. Я хотів додому. А виявляється, що я поїхав в сторону Івано-Франківська і мене десь на третій станції зняла міліція. Бо там в тому санаторії наробили шуму - пропала дитина. І мене зняли з поїзда. І приїхала моя цьоця й забрала мене. Все, я більше не відпочивав там в Яремчі"

"Потім був такий випадок дитячий. Поряд з нашим корпусом, майже впритик, був корпус - там була якась база канцелярських товарів. І була якась така в стіні діра. Ми, двоє хлопців, залізли туда. Ми нічого такого не крали - взяли по блокнотику собі, так, для якихось записів. Десь хтось чи ас просто продав, чи шо - не знаю. Приїхала міліція, почала розбиратися. Директор почав, каже: “Хлопці, чекайте. Знаєте, шо це за діти? Ви думаєте, шо…”, - і каже - “Та ніколи в житті така дитина з інтернату не буде злодієм і не буде бандитом. Ви собі це запам’ятайте раз на ціле життя”. Але тягали нас довго, дуже довго нас тягали за один блокнотик. Але то минулося і все стало на своє місце"

"Взагалі я про батьків знаю дуже мало. То цікава така історія, шо я навіть не знаю. Коли нас перевезли вже сюди з Польщі, то на таке невеличке містечко Заболотів на Івано-Франківщині. Буквально через два тижні після приїзду до Заболотова мама померла. А батько помер ще до мого народження. Я виховувався в маминої сестри старшої. Тому в мене дуже бідні матеріали про маму і батька. Коли мама померла, була дуже холодна зима, і я навіть не був - малих дітей навіть не брали на похорон. Потім якось, не знаю з чим це пов’язано, шо трохи може й моє десь недопрацювання, шо я не цікавився могилою мами. Я так і до сьогоднішнього дня не знаю де мама похоронена. Хоча на котрому цвинтарі - знаю, але конкретного місця не знаю до сьогодні"

"Знаєте, робота сама над зняттям посмертної маски є дуже цікава і одночасно дуже неприємна, бо все-таки маєш справу з померлою людиною. Ну, специфіка яка? Знімати посмертну маску треба буквально 2-3 години після смерті. Тоді маска виходить найкраще. Бо потім, коли проходить більше часу, то людину або забальзамують, або просто сама вона набрякає від смерті, і маски виходять трохи подеформовані. А найкраще - це 2-3 години після смерті. І, ну, приходить скульптор до померлого, залишається з ним сам на сам. Всіх, родину всю, - на бік, щоби вони того не бачили, бо це трохи неприємна справа. Ну, і починається той німий діалог між померлим і автором. Треба лице змазати вазеліном. Повністю все, де буде гіпс - там має бути вазелін. Змазати вазеліном. Посередині від затилка і до підборіддя прокладається тоненький міцний шпагат на вазелін, він прилипає до вазеліна. І повністю все довкола голови обкладають, ну, якимись тканинами, шоби не захляпати там де він… його смертне ложе. І повністю лице захляпується гіпсом. Коли гіпс починає в’язати, тоді тим шпагатом форма ця розрізається на дві половинки. Бо інакше би не зняв, тут є замки, які не пустять і не знімеш, треба розбивати тоді ту маску. А так є дві половинки і знімається одна сюди, друга - сюди. Найбільш неприємний момент - це оце зняття вже готової тої форми. Це найскладніше, тому шо людина має вії, має брови, є вуса, борода. Ще коли чисте лице, от як тут на цьому, чи от Ірина Вільде, чи от Кос-Анатольський - то це півбіди. Але коли є ше й вуса й борода - це проблєматично дуже. Коли починаєш знімати цю половинку, мусиш потягнути сильніше - він раптом відкриває око й дивиться на тебе і каже: “Що ти мене мучиш і після смерті?” - знаєте, такий цей… Ну, і це є просто форма. Цю форму автор забирає до себе в майстерню, знов дві половинки складає до купи, з’єднує, щоб воно трималося купи. Знову всередині змазує чи вазеліном, тут вже можна чимось іншим, тою змазкою, яка використовується на скульптурній фабриці - то є вже, ну, парафін і солярка. І складає до купи ті дві форми і заливає вже в середину гіпс, вже виходить тоді… А цю форму по кусочках, по кусочках збиває. Вона нищиться, так шо виходить відлив. А якшо би треба була копія, то тоді вже треба робити кускову форму з декількох кусків, шоби її можна легко потім розібрати"