The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Станіслав Добровольський Stanislav Dobrovolskyy (* 1944)

• народився в Одесі 1944 року після того, як Радянський Союз повернув місто під свій контроль

• виростав у польській сім’ї й відвідував одеський польський костел

• після дев’ятого класу перейшов у вечірню школу, оскільки почав працювати на заводі

• після школи проходив строкову службу

• у 1963–1964 роках допомагав дізнатися правду про репресованого дядька

• у 1976 році закінчив Одеський технологічний інститут холодильної промисловості

• після інституту почав працювати в Чорноморському морському пароплавстві

• у 1988 році долучився до одеського відділення Спілки поляків України

• від початку ХХІ сторіччя входить до правління спілки

Спогади Станіслава Станіславовича Добровольського демонструють усю суперечливість життя в Радянському Союзі. З одного боку, він походить із польської сім’ї, яка назавжди запам’ятала операцію НКВС проти поляків і, попри репресії, не відмовилася від своєї ідентичності. З іншого — він ніколи не вступав у відкритий конфлікт із владою, тому мав можливість працювати механіком на круїзному лайнері й подорожувати світом. Як і багато інших поляків Одеси, пан Станіслав дочекався перебудови та розпаду СРСР, аби відродити польську мову й культуру в міській громаді. Саме це відродження дозволило йому зберегти пам’ять про злочини радянських репресивних органів та депресивну реальність тодішнього повсякдення.

Поляки, кордони, контрабанда

Із початком Першої світової війни західний кордон Російської імперії перетворився на фронт, а потім — на фронтир. Саме там і зростали батьки Станіслава Добровольського. Батько, Станіслав Добровольський-старший, народився 1903 року в селі Залісці. Коли йому було 16 років, столиця країни опинилася за 25 кілометрів від його рідного села, в Кам’янці-Подільському, де на той час квартирувала Директорія Української народної республіки. Проїдете ще 20 кілометрів від Залісців на північ —  потрапите в село Удріївці, де 1908 року народилася мати Станіслава, Петрунелія Білецька. Обидва села входили в Кам’янець-Подільський повіт. Згідно з переписом населення 1897 року, поляків у цьому повіті було близько двох відсотків. Серед них були й Добровольські та Білецькі. «Батько завжди підкреслював свій шляхетський родовід», — пригадує Станіслав Добровольський-молодший.

Кордони та фронти продовжували рухатись, аж доки не зупинилися 1921 року. Радянські Україна та Росія й новостворена Польська Республіка погодили кордон, який пройшов на 40 кілометрів західніше сіл Добровольських та Білецьких. Місцеві поляки опинилися в складі Української Соціалістичної Радянської Республіки. А південніше домівки Станіслава Добровольського-старшого виник іще один кордон — із Королівством Румунія. Нова географія підштовхнула батька обрати для себе особливе заняття. «Мої батьки — сільські трударі», — каже Станіслав Добровольський, але згодом додає: «[батько] в цей час працював… як Ви питаєте, так і відповідаю, — контрабандистом». Утім, близькість кордону — не єдина причина, через яку Станіслав Добровольський-старший почав незаконно перевозити товари. «Цей кордон [радянсько-польський] — він його зневажав, для нього його не існувало», — пояснює його син. Справи йшли добре, рейди приносили славу, яка не надто тішила дружину. А наприкінці 1929 року Рада народних комісарів УСРР постановила депортувати поляків із прикордонних громад Кам’янець-Подільщини. Зрештою Добровольські переїхали в передмістя Одеси.

Репресії, бідність, дитинство 

Пересип — одеський район, де промислові підприємства сусідять із приватними будинками. В одному з таких будинків і жили Добровольські. «Дім і велике господарство. За сільською звичкою тримали корову, коня», — так пан Станіслав пригадує життя на Пересипі. Його батько почав працювати візником.

Невдовзі в Одесу перебралися й Білецькі. Єдиний брат матері Франц теж там жив. Він працював столяром-червонодеревником в артілі, яка ремонтувала кораблі. Мав дружину Франю та дочку Ванду. У вільний від роботи час співав у польському хорі. Був «украй далекою від політики людиною», —  каже Станіслав Добровольський.

Так обидві родини жили до серпня 1937 року. А 15 серпня очільник НКВС Микола Єжов видав наказ № 00485, згідно з яким арешту й розстрілу підлягали всі «шпигунські, диверсійні, шкідницькі та повстанські кадри польської розвідки». Рівно за два тижні, у неділю, 29 серпня, працівники НКВС арештували Франца Білецького. У січні 1938 року його розстріляли. Станіслав Добровольский досі не знає, де його тіло. Того ж таки 15 серпня 1938 року Микола Єжов ухвалив іще один наказ — № 00486, згідно із яким дружини «зрадників Батьківщини» також підлягали арешту та позбавленню волі. Їхні діти потрапляли в дитячі будинки. Проте Франі Білецькій та її дочці Ванді вдалося уникнути такої долі. «Їх вигнали в Кіровоград, де не було ні роботи, ні друзів, ні житла, нічого», —  пояснює Станіслав Добровольський і додає: «Франя мусила взяти дівоче прізвище, не Білецька, як була до репресування Франца Ілліча, — вона стала Трояновською».

Сім’я Добровольських мала всі шанси повторити долю Франі Білецької. Як пригадує Станіслав Добровольський, по батька також приїздив «воронок». Але того саме не було вдома. «Як саме — я не знаю, але батько вже був попереджений, він уже через задній паркан перестрибнув до сусідів», —  пояснює і припускає, що сусіди встигли повідомити батька про рух машини. НКВС пішло ні з чим.

Тож Добровольські лишилися в Одесі й жили там, коли місто було під німецько-румунською окупацією. 1944 року народився Станіслав Добровольський-молодший. Тоді ж Червона армія мобілізувала його батька, який на війні служив у залізничних військах. Повоєнний час для пана Станіслава асоціюється не лише з бідністю, а й зі світлими спогадами дитинства — «це були важкі часи, але це були чудові часи». Про них із молодшим братом Едуардом дбала старша сестра Владислава: «вона нас виводила в світ, вона шила нам матроські костюмчики, й ми гасали в Міському саду довкола фонтана».

Костел, Сталін, кораблі

Костел святого Петра Апостола стоїть поблизу Міського саду. Пан Станіслав там бував не рідше, ніж коло фонтана. Цей храм був єдиним католицьким костелом, який продовжував роботу за радянських часів. «Це було місце спілкування поляків загалом, нашої досить великої рідні», — каже Станіслав Добровольський. На Великдень він разом з іншими поляками брав участь у обрядах, хоч був іще зовсім юний.

 

З Пересипу до Церкви свято Петра — дорога неблизька. Але точно ближча, ніж з Кіровограда. Попри це, Франя Білецька й далі регулярно наїздила в Одесу, аби побувати на службі.

Це не єдина родичка, з якою Станіслав Добровольський зустрічався в юності. Бували в місті й батькові сестри. Вони й далі жили поблизу Кам’янця-Подільського та працювали в колгоспах. «Я не можу забути руки цих жінок — величезні зашкарублі мозолі», — каже пан Станіслав.

Зокрема й через це у сім’ї негативно ставились до комуністичної влади. І все ж розмов про репресованого Франца Білецького уникали. Та коли Сталін помер, приховувати радість була складно. Тому її зачаїли за віконницями домівки Добровольських, де зібралося багато родичів та сусідів із нагоди дня народження Станіславової сестри Владислави. Вони ледь не аплодували смерті радянського диктатора. Під час відлиги Франца Білецького було реабілітовано. Станіслав Добровольський допоміг його дочці Ванді отримати всі потрібні документи.

Утім, Сталінова смерть не вплинула на матеріальну ситуацію в родині. У звичайній школі пан Станіслав довчився до дев’ятого класу. А далі побачив, «що вдома злидні, що я буду там [у школі] штани протирати». З 16 років працював на заводі й навчався у вечірній школі. Потім була армія, з якої він хотів якнайшвидше повернутися та здобути вищу освіту. Це зробити вдалося: Станіслав Добровольский закінчив Одеський технологічний інститут холодильної промисловості. 

Із освітою механіка, фахівця з ремонту рефрижераторів, він пішов працювати в Чорноморське морське пароплавство. Недарма сестра шила дитячі костюми моряків. «Я працював із найкращими капітанами на найвідоміших суднах», — пригадує Станіслав Добровольський. Він просувався кар’єрною драбиною, отримав керівну посаду й навіть здобув спеціалізовану морську освіту. 

Утім, служба на морі мала й свої негативні сторінки. Це була досить закрита сфера, яка передбачала міжнародні подорожі. А для звичайного радянського громадянина так подорожувати — зась. Однак це не єдина причина негативу. Річ у тім, що радянська влада використовувала Чорноморське морське пароплавство для прихованих військових операцій. Під час Кубинської кризи лайнер пароплавства «Адмірал Нахімов» доставляв радянських військових на Кубу. Станіслав Добровольський каже, що був причетним до громадянської війни в Ефіопії. Ймовірно, він обслуговував схожий рейс, але воліє про це не говорити. 

Клуби, незалежність, знову Кремль

За кілька кварталів від церкви святого Петра, на вулиці Новосельського, є триповерхова будівля початку ХХ сторіччя. За часів Російської імперії там був клуб Cпілки прикажчиків-християн, за радянських часів —  клуб Спілки працівників зв’язку, а під час перебудови на сходах цього будинку зустрічі проводила польська громада Одеси. Так і виникло відділення Спілки поляків України. Радянська влада вже не противилася прагненням поляків говорити своєю мовою та знати свою історію, проте й не підтримувала їх. Тому сходи клубу — все, що вони мали. Проте брак решти атрибутів їх не зупиняв. Клуб насамперед був компанією друзів, які часто зустрічалися на дні народження. «Збирається стіл, і потім piosenki [пісні]», — описує Станіслав Добровольський перебіг таких зустрічей. Одного разу майбутня активістка відділення Мирослава Кулакова просто прийшла на чийсь день народження. «Я був у рейсі й перед цим прийшов, квіточок жінкам [приніс], з’явилася Мирослава — побіг купити їй ще», — пригадує Станіслав Добровольський. Пані Мирослава досі бере участь у роботі організації.

Поляки прихильно поставилися до незалежності України. І недарма. У дев’яностих їм вдалося повернути католицькій церкві Кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії, де за радянських часів був спортзал. Його відновлювала вся громада. Згодом в Одесу почали приїздити вчителі польської мови. Спершу дипломати демократичної Польщі не надто цікавилася проблемами діаспори, проте через тиск одеських поляків були вимушені уважніше дослухатися до їхніх потреб. 

Але у спілки все одно виникали труднощі. Бракувало ресурсів і активістів. Тоді Станіслав Добровольський вирішив увійти до правління, аби краще організувати її роботу. Його мотивувало «бажання створити міцну, велику, найкращу польську громаду».

Відтоді минуло 20 років, але відділення польської громади для Станіслав Добровольського — досі «улюблена дитина». Він працює там і під час повномасштабного вторгнення, в яке спершу не вірив. Пан Станіслав думав, що війна не буде по-справжньому великою. Навіть коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, він «готовий був побитись об заклад, що через місяць-два все це скінчиться». Він не виїздив із Одеси, далі живе в рідному місті й продовжує організовувати відділення Спілки поляків. Організація підтримує Україну. «Ну а що ж, Росію підтримувати? — питає пан Станіслав. — Звісно, підтримуємо Україну. [...] Це кровні зв’язки».