The following text is not a historical study. It is a retelling of the witness’s life story based on the memories recorded in the interview. The story was processed by external collaborators of the Memory of Nations. In some cases, the short biography draws on documents made available by the Security Forces Archives, State District Archives, National Archives, or other institutions. These are used merely to complement the witness’s testimony. The referenced pages of such files are saved in the Documents section.

If you have objections or additions to the text, please contact the chief editor of the Memory of Nations. (michal.smid@ustrcr.cz)

Ірина Білик Iryna Bilyk (* 1952)

• Народилася 3 квітня 1952 р. у спеціальному поселенні Борзово (Пєя) Довгомостовського району Красноярського краю, РРФСР.

• Батько Кабин Іван належав до українського підпілля, мати Філіпова Дайна допомагала латвійському, була зв’язковою.

• У 4 роки приїхала в Україну, разом з батьками. Сім’я оселилась у м. Косів, станіславівської області (тепер - івано-франківська).

• Випускниця фізичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка.

• До пенсії працювала директором центру дитячої творчості на Сихові, у Львові.

• Займається реконструкцією старовинної біжутерії.

• Почесна членкиня Союзу Українок.

• У 2006 р. брала участь в процесі ознакування місць поховань колишніх в’язнів таборів в Інті, Росія.

Ірина Білик (з дому Кабин) народилася в сім’ї двох політв’язнів.

Батьки

Батько, Кабин Іван Васильович (1919 р.н.), народжений у Косові. В молодості був членом Повітового союзу української поступової молоді ім. М. Драгоманова “Каменярі”, який організував інший мешканець міста Михайло Горбовий. Товариство перебувало під патронатом Української Соціалістично-Радикальної Партії (УСРП) та займалося культурно-просвітницькою діяльністю. Його члени вивчали українські історію, літературу та культуру, організовували фестивалі, концерти та вистави, займалися спортом та ходили у походи. Окрім цього належав до товаритсва “Відродження”, якого члени свідомо відмовлялися від алкоголю та куріння. Був у юнацькій сітки ОУН, де, під час мобілізації до радянської армії у 1940 р., отримав наказ піти до війська; служив у П’ятигорську, де тренували інструкторів бойової підготовки. Там його заарештували в березні 1941 р. та засудили, за 58 статтею КК РСФРР, на термін 10 років з 5 роками позбавлення громадянських прав.

“Каже тато, шо дістали вони наказ іти в армію, тому шо ворога треба знати зсередини. Хоча вони зсередини добре… и-и-и… вчилися, знали, читали дуже багато… і-і-і… знали, чого можна від Радянської влади очікувати… Тато служив у П´ятигорску, у військовій частині. Був відмінником бойової військової підготовки… и-и-и… заспівував… на-на цілий П‘ятигорськ, коли йшли колоною, і в  березні... сорок першого року… його арештували і посадили, давши термін десять років і п’ять років позбавлення прав. [...] Так шо почалося десять років його… університетів, від бухти Находки… на Далекому Сході [Пересильний табір тзв. “Находкинская транзитка”] до Соліканс[ь]ка на Уралі”.

Мати, Філіпова Дайна Матвіївна (1928 р.н.) народилася у м. Лубана, Мадонського району, Латвійської Республіки. Під час радянської окупації у 1940 р. її старший брат приєднався до лісових братів, латвійського руху опору; вона допомагала брату, була зв’язковою. Осінню 1946 р. була заарештована та засуджена військовим трибуналом за ст. 58-1а КК РСФРР на 5 років ув’язнення та 3 років позбавлення прав.

“Мама… на… и… час арешту належала так само до молодіжної… організації, у Латвії, в Лубані. Брат її с приходом німців… і-і-і… и… з окупацією радянської влади так само опинився в лісі. У них було… и-и-и… у на-... так, як у нас була Українська повстанська армія, у Латвії були лісові брати… і, ну, старший від неї брат… опинився в лісі. Звичайно, що обмін інформацією і забезпечення харчами і одягом… ішло через родину, через… и… ммм… молодь. Бабця і дідусь готували все те, шо треба, а-а мама носила. І… продали їх… до… тих молодих людей… І відповідно з… девя-девятикласниця в школі вона була… у сорок шостому році її зараештували. [...] Вона була в Казахстані в таборі...  Ну, а батько на Уралі... Соліканськ…”

У 1951 р., після таборів, Івана та Дайну переселили у спеціальне поселення Пєя у Красноярському краї, там вони і познайомились. Невдовзі пара одружилась та, у квітні 1952 р., у них народилася донька Ірина.

Середовище

У Ірини було ще двоє братів - Роман (1954 р.н.) та Василь (1956 р.н.). Найяскравіший дитячий спогад оповідачки пов’язаний з народженням другого брата, який прийшов на світ в період новорічних свят, та подарунками, які їй приносив Пётр Буянцев, товариш батька, що працював разом з ним у бригаді, також політв’язень.

”...А він усе мені приносив… и-и-и… олівці… папір… Підписав журнал “Мурзілка”, такий був у радянські часи... і-і-і той журнальчик він мені подарує. І як народжувався Василь наш у хаті, то він забрав нас в барак до себе, влаштував нам ялинку, одягнув ялинку і-і, я не знаю, звідки він цукерки… и-и-и… в ті часи… і там міг дістати, але він цукерками прикрасив ялиночку, і каже: “А ти попроси: “Ялиночко-ялиночко! Дай цукерку!” І в той час прийшов на світ наш Василько… Отаке… Це такі моменти, як мама народжувала, почала народжувати, запам’яталися мені…”

Іншим другом батька був Олександр Гринько, ув’язнений в 1941 р. та звільнений в 1955 р., пізніший актор Львівського театру ім. М. Заньковецької, народний артист УРСР.

“Я пригадую, як дитина, як відпроваджували уже, на Україну… и-и-и… після звільнення… и-и-и… Олександра Гринька. Зібралися в нашій хаті і співали. Співали українських пісень… а мама сиділа і в’язала йому рукавиці, аби не змерз у дорозі!”

 Прощання з Олександром Гриньком було особливою подією у Пеї. Пізніше він написав у своїх спогадах про те, як “другий день гуде забуте Богом селище Пея” - спецпоселенці йшли колоною по головній вулиці і співали “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Ой, сусідко, сусідко”, “Там, де ятрень круто в’ється”, “Взяв би я бандуру”, “Запрягайте, хлопці, коні”. Згадав у тексті і про батька Ірини - разом з Василем Андрусівим вони “стали співати повстанських пісень, яких ще тут не чули”.

Ще у бригаді Івана Кабина був інший Іван, родом з Херсонщини, спочатку розкуркулений та засланий, а після повернення знову заарештований та відправлений у Сибір. Ірина запам’ятала як він переживав свій досвід:

“Запам’ятався такий момент, коли він свистів, два пальця в рот і свиснув так, як соловєй розбійник! О-от, і дулю! чогось показував. Я це пригадала і-і питаю: “Шо-шо то було? От-от шо таке було, шо-... шо дядько Іван свистів?” [...] А тато каже: “Я так питаю: “Ну, Іване, ну чо ж ти в тій землянці живеш? Скільки тут лісу.... того… Ми тобі зараз стаємо… і-і-і… зробимо хату і все....” - “Не треба, Іванку, не треба.” - “А чого не треба?” - “Та бо як прийдуть, розумієш, то я маю  голуба і зайця. Як свисну! То голуб в небо, заєць у кущі, а їм во!” Розумієте? Мені оці жести тільки запам’яталися. Як можна було з господаря зробити просто здеформовану людину?!”

На спецпоселенні Борзово (Пєя) була також тітка Ірини - Павлина Кабин (1924 р.н.), перед поселенням була ув’язнена в Інтинському ВТТ.

“...засуджена була, була в Інті в таборах. А після того на виселку вона вже через Москву просила дозволу, шоб вони разом були на виселці. Ну, але тета була в бараці, жила.”

Спецпоселенці були солідарні один з одним, допомагали собі навзаєм, разом виконували роботу та готували їжу, поділяли подібні цінності.

“...татова бригада - вони як забили ведмедя в лісі, якогось шатуна, поділили то м’ясо, принесли відро м’яса. Прийшли дівчата з бараку, наліпили пєльменів, мама на-а полотно… вгорі хати… і… накрила, і потому годували сам.. самі їли і-і-і...и-и-и... в барак носила! Розумієте, то такє, шо мусіли підтримувати одних одних. Та там ходили, вибирали, і ніхто проти другого н-не ставав.”

Відчуття такої якоїсь меншовартісності

Після звільнення з спеціального поселення, восени 1956 р., сім’я поїхала до Косова. Їхній маршрут пролягав через Лубану, де вони гостювали у батьків матері, Львів та Чернівців:

“ ...і з Чернівців вже якоюсь вантажівкою доїхали до Косова. А тут… лишився один дідусь і нікого з, фактично, родини. Але через то мусіли їхати на Україну. А батьки домовилися так: якщо-о б ми жили в Латвії, то, звісно, ми би були латиші, а якшо в Україні - то українці, це-е-е… речі закономірні. Мама на протязі трьох років вивчила українську мову і розмовляла вже українською, перечитала дуже багато літератури.”

У 1959 р. Ірина пішла в перший клас косівської середньої загальноосвітньої школи. Під час навчання Ірина була екскурсоводом у косівському музеї ім. Михайла Павлика, брала участь в культурно-масовій роботі та їздила на олімпіади. Проте це не огородило її від пригадувань про Сибір:

“А… там… такий спогад не особливо приємний, бо-о… кажу, я їду на кожну там, районну… ідучи на кожну районну, обласну олімпіаду, виграла ще й республіканську олімпіаду з географії… і-і-і… мама в той момент лежала в лікарні, їй зробили операцію на серці. [...] Знаючи, шо я не маю мами в хаті, шо на мені тато і двоє братів, мене навіть ніхто не скерував, не провадив на оту станцію, нічого.  [...] Я завоювала там третє місце. Моя вчителька дістала від того “Відмінника освіти України”, за мою перемогу. І казали, шо, ну, непогану грошову винагороду за це. А вона мені в лице казала: “Шо всіма фібрами своєї душі ненавиджу оцю націоналістку.”

Народження на спецпоселенні нагадалось про себе і під час вступу в університет:

“І-и переді мною хлопець стояв… Він мав дев’ять балів… тобто він мав трійки за іспити. Він попадає на “Оптику і спектроскопію” виходить, а мені нема місця. І-і декан починає мене умовляти, шо там погані викладачі, ставлять двійки. А я така моторна, я ж прийшла вчитися, а не двійки заробляти, для мене перепон нема. [...] От. Такшо… то все тягнеться-тягнеться, знаєте, і ти… якось на протязі життя… маєш відчуття такої якоїсь меншовартісності. А з другого боку я від батьків дістала той заряд, шо я не є, все-таки, меншовартісна.”

Відновлення культурного коду

Ірині Білик вдалось закінчити фізичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка, проте на аспірантуру не поступала - “перший відділ і все”. Після незалежності України працювала директором центру дитячої творчості на Сихові, у Львові. У січні 2000 р., створила гурток бісероплетіння, де вчить робити реконструкції старовинних виробів та сучасні інтерпретації на традиційній основі.