На свята, оце що в городє, в центрє, на зданіях панно великі — малювали Леніна великого на весь фасад. О, на ньом зарабатували всі. Стояли скульптора, отам у нас в комбінаті в коридорі каса була, де гроші. День зарплати. Скульптора так стоять, у них пластилін, такі кусочки. Так один за спину: ти-ти-ти — Ленін. Всі: «Ха-ха, ой, молодець!». Отак-от і жили всі, а що робити?
Я потім поїхав в Київ. Работал. Там була добра сільхозвиставка. А там мені батько [художник Петро Бабак] сказав... Привів мене, щоб я там з ними… Оні проекти робили, туди-сюди. Ну і мене там десь всунули — треба якусь карту намалювати на сільхоз[виставку]. А карта 600 грівєн [рублів]. <…> 600 грівєн [рублів]! Ето ж, от кому скажи, — ето я так тобі кажу, — ну хто-то 100 зарабативал, 90, да. Еслі 120 — ето інженер, може, самий такий ого-го, і то... Так воно і було. Щас я поняв чого. До мене воно дойшло, чого всім художникам-оформітєлям великі гроші дають. Чого? Вони роблять... Для росіян. Плакати і все ето. Ми колись намалювали на зданії панно. Там два чоловіка, шось таке. А потом приходять, і надо знімать і закрашивать. А чого? Десь нашли по цвєту жовте і синє, як флаг, ти представляєш? <...> Всі сміялись. Ніхто ж об етом [не задумувався], зарабатували, да і Бог з ним. А як же іще жити? Що, голодному бути?.. <...> Я как-то так серйозно не воспринімал всьо.
Я якось переживав за краски, от чогось... Чорт с етімі холодільнікамі со всємі. От чогось я [переживав за] холсти і фарби? А потім я ж вам розповідав, як дєдушка уїхав, та й все, плюнув і ні слова [про майно]. Я думаю, і слава Богу, що він такий, і я буду так. Було щастя оце. А щастя — що дєйствітєльно так жити добре там і малювати. І все. Нікуди не треба... І оце ж стільки... Ну, десятка два [тому років], може, хто воно знає скільки? Я не пам’ятаю, коли там що построїли. Ну, до 2000-го… А було? Було, ну і слава Богу! І тим паче ще ж бачиш, скільки горя у людей, а я за еті краски... І мнє стидно так стало. Думаю, що ж я? А там і кожух, і дубльонки, і все. Так я сторожам, сторожу звякнул. Попали. «Ви хоть, — кажу, — забирайте — там такі кожухи і дубльонку, щоб вам було». <…> Не знаю, забрал ілі [ні], я не пам’ятаю. В общєм, заспокоївся. Що мой дєдушка мовчки: все було — так і все [залишив]. Що я нажив — все, ні слова, мовчки. От так і я думаю.
Я не хотів [малювати]. У мене ні фарби, нічого. То, допустім, можна і купити. Нема в голові радості. Можу сказати так, я знаю одно: як тільки поганий настрій, нічого не можу, і малюю — і нічого доброго нема. От нада якась радість щоб була: “Ой, хочу! Ой, да-да!ˮ. А тут яка радість? Десь я живу, у когось. Ну, дай Боже, що дали місце. То да сьо... І ще чому мені радоваться? І я, може, з пів року ілі скільки, не знаю [не малював]. А тут виходе так: в Івано-Франківську є художник Бабак... Віктор, Віктор Бабак. Він знайшов мене по тєлєфону: “О, це однофамілєц. Давай зустрінемосьˮ. І я йому кажу: “Да-да, колись, от буде там щось... Зустрінемосьˮ. Я нє хочу встречаться, ти понімаєш. <…> Потім стоять тут художники десь в парку, на вулиці там, стомєтровка [пішохідна частина вулиці Незалежності] і справа там десь... Та ви знаєте, де художники. Я пішов туди — побачити, як вони що малюють. Хтось уже і знав там мене. <...> Ну я думаю: давай я Бабаку звякну, тєлєфон є, що я тут: «Давай кави поп’ємо, зустрінемося». Він каже: «Я нє тут, но я прийду». <...> Приходе, туди-сюди походили. А я опять за своє, що не хочу і не буду [малювати]. Не можу... Він купив мені чи два, чи три, чи чотири холстіка. Фарби, фломастєри цвєтниє, чємоданчік етот був. Шось я імі малював. А він мені каже: «Так давай же виставка буде, а ти…». Я говорю: «Так ето ж надо оформіть». — «Та я все [допоможу]. К Оксанє пошлі».
Full recordings are available only for logged users.
Memory of Nations AI Assistant Explore thousands of personal stories
Discover a new way to explore the Memory of Nations Archive. Ask about the topics, events, places, or experiences that interest you. The AI Assistant searches transcripts from more than 30,000 hours of recorded interviews and finds relevant stories from across the archive. You don’t need to know a person’s name or where to look. Simply ask a question in your own words.
В’ячеслав Бабак — харківський живописець, який перебрався до Івано-Франківська після повномасштабного російського вторгнення. Народився 24 серпня 1946 року в Києві. Син художника Петра Бабака, займатися малюванням почав ще з дитинства. Навчався у Державній художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка у Києві, а в 1969 році вступив на відділення художньої графіки Харківського художньо-промислового інституту. Ще студентом влаштувався на Харківський художньо-виробничий комбінат, де працював до середини 1990-х. За незалежної України зосередився на живописі — працював у жанрах пейзажу та натюрморту. Брав участь у численних пленерах, що відбувались у різних куточках України. Учасник українських та міжнародних виставок, перша закордонна персональна виставка пройшла у Німеччині в 1999 році. Член Національної спілки художників України з 2003 року. На початку повномасштабного російського вторгнення, коли частина Харківщини опинилася під окупацією, переїхав з Харкова до Івано-Франківська. У травні 2023 року в Івано-Франківську пройшла виставка робіт пана В’ячеслава та його доньки Ольги Бабак (Лиcанець) «Тимчасово», присвячена темі дому та вимушеного переселення. Нині, навесні 2024 року, з родиною залишається в Івано-Франківську та мріє про повернення на Харківщину.
