Зеновія Шульга Zenoviia Shulha

«Але цікава історія самої тої хати. Знаєте, боївка в Глинянах була дуже сильна. Під орудою, по-моєму, Семківа, Семків керував цією боївкою. Є книжка в Гниди [Петра] написана, треба буде точніше подивитися. І знаєте, боротьба була дуже така жертовна. І коли була облава, з Перегноєва така Галина [помилка в імені, її звали Марія] Галятовська-Повх — то була колєжанка моєї свекрухи, вони втікали, ховалися, і ховалися в тій хаті, де я зараз живу. Там були такі сутики і стояли скрині, і вони в ті скрині сховалися, і їх там не найшли. В тій моїй хаті, де я тепер живу. Але моя свекруха, знаєте, коли вже війна в [19]47 році, вона... Злапали... Вона пішла до Львова, вчилася в медучилищі. І тут, до речі, побачила, там були два, в боївці було два: Чайка і Явір. І цей Явір — це був сексот, який фактично забив Чайку. А вона була в тій боївці, моя свекруха. І, звичайно, злапали і її. Злапали і везуть до Золочева. А знаєте, з Золочева вже виходу не було — це була смерть. Це була або Сибір, катівня і смерть. І вона каже, сама свекруха — Богдана Маркевич тоді вона ще була, потім вона за чоловіком була Шульга, — каже, я не знаю, що в мене так... Стала бити... Вони їхали в грузовику, і стала бити по кабіні: “Я хочу в туалет!”, і так істерично верещати. Вони стали: “Що, що?!”. І вона пішла в стайню, а за нею хлопець-доглядач. Вона каже: “Що, дивитися будеш?!”. Він каже: “Ну, ладно, іді-іді!”. А вона знала, що там... знаєте, свиням дірка є, коли вигортають з-підсвиней знадвору, і вона через ту дірку вилізла. Дивиться, а на подвір’ї сидить сторічна баба, ну може 90-річна. Вона: “Дядино, дядино, за мною чекісти!”. Вона каже: “Сідай!”. Вона сіла, та взяла спідницями її накрила, так, ніби сидить на табуретці. І всьо — втікла. Втікла — нема! Тоді приходить такий Сивоконь, чекіст, до родини і каже так: “Якщо ви її віддасте — не поїдете в Сибіри. Ну, а як не віддасте — завтра їдете всі в Сибіри! І порадилися... “Але, як ви віддасте — ми їй нічого не зробимо”. Слухайте, не одну жменю золота і не одну свиню тому Сивоконю дали, але не поїхали. І свекруха лишилася. Вийшла заміж, у [19]50 році народився мій чоловік».

«Але мамина двоюрідна сестра теж з Дичків. Знаєте, люди були дуже патріотично вишколені в “Просвіті”. Скажімо, в Глинянах діяла організація “Сокіл-Батько”, закладена Іваном Боберським. Василь Цьонь опікувався цією організацією — “Соколом-Батьком”. Знаєте, коли був в [19]14 році шевченківський здвиг, коли вони купили тут за народні гроші у Львові шматок землі для українського стадіону, де були вправи фізичні. На жаль, це було 22 червня. Але здвиг цей відбувся. І мамина двоюрідна сестра, тобто дідового рідного брата донька — Надія Дичок, вона зустрічалася з хлопцем Ярославом Грицай. А вони всі ж були упівці, ті хлопці. І вже в [19]47 році, знаєте, виловлюють. І каже, розказувала мені тітка Надія, він їде ще з одним хлопцем, доїхав до Полтви і лісом-лісом йдут. Чують, що за ними йдут чекісти. Він замість піти додому <…> пішов до тої Наді, до маминої двоюрідної сестри. Чому? Бо там була хата і стайня. А між хатою і стайнею — 40 сантиметрів сутики, була вибита діра. Можна було в ті сутики зайти і образом завішати. І вона каже: “Вони там скочили в ту… Циць! Я образ завішала. А вони давай мене мучити”. На стіл, кувалдою по п'ятах, голки під нігті: — Здєсь єсть бандіти! — Нема нікого! Вона кричить несамовито, а вони стоять там, вони нічого не можуть зробити. І кажуть тоді: — Ти сволачь бандеровская! Становісь на колєнкі у іконкі і клянісь, што іх здєсь нєт. І вона стає на коліна і молиться, і хреститься, що їх нема. А вони стоять за образом. Ну, але... Великодні свята... Він втік, купив собі паспорт чужий, пішов до Тернополя і столярував. Але мама на Великодні свята паску спекла і їде синові завезти. Він має інше прізвище, інше ім’я… А чекісти за ними. Уявляєте, як вони… які вони мстиві? І тут же Славка, і тут же Надю взяли. Взяли Надю, взяли Славка до тюрми на Лонцького, отут». — «А вона з мамою поїхала? З його мамою?» — «Нє, вони прийшли до неї додому. І тут же Надю забрали. І вона каже: “Кинули нас, кімнатка може 10–12 квадратів, нас там коло двадцяти чоловік. А дівчата кажуть: ти через парашу можеш з хлопцями поговорити”. А вона в тюрмі зі Славком домовляється, що будуть казати на суді. То за те, що він тоді втік, всім дали по 10–15 років, йому 25, а їй 15. І як та сука здохла, той... той цілий Сталін, та нечисть — амністія. Но дальше Антрациту вони не мали права приїхати».

«Ну і оцей Йосип Дичок... є цікава історія родинна. Коли в 1943 році німці дуже вбивали євреїв, він... сам дід мені розповідав... Каже: “Осінь, листопад, у нас на тут городі стоїть кукурудзиння такими снопами ＜...＞Дивлюся: тінь від одного снопа до другого. Я туди — а там єврейка, жидівка”. Він каже: “Біно, ти що тут робиш?!”. А вона каже: “Cлухай, Йосип, нас так страшно вбивають. Сховай мене!”. І він її з листопада тримав до березня на стриху. А в той час німці приходили, їли, кури брали — тобто це був великий ризик. А на кінець вона каже: “Слухай, Йосип, ну скільки ж я буду у тебе на стриху сидіти? Завези мене у Коровичі [Куровичі]”. Чому?.. Там, до речі, було гетто. Чого в Куровичі? Чи там її родина була? Бо як німці робили: спочатку брали на роботу, а потім вбивали. І дід взяв. Каже: “Завернула собі обличчя так, ніби їй зуби болять. Їде...”. А там так, знаєте, треба дев’ять кілометрів до траси, і потім поворот направо. На повороті стоїть цей... німець: — Halt! Jude! — Та не jude! То моя жінка, їй зуби болять. — Ну, то їдь… І потім ця Біна, не знаю її прізвища, написала дідові, що далі сталось. Каже, взяли її там таки схопили, кинули до пивниці. І каже: “Я чую: так Славка з Глинян співає…”. Що то була за Славка, я не можу знати. Вона бере золотий годинник, дає тому, що її пильнує, і записку. Каже: “Занеси тій, що співає!”. І та Славка ту Біну звільнила. І Біна туди-сюди, втекла в Чехію, а потім переїхала до Ізраїлю. І пише до діда: “Дякую тобі, що ти мене порятував!”. Ну, але [19]44 рік, “освобождєніє... от масла, хліба і коров”. У діда була стодола 40 метрів — широка. Площа, на якій стояла хата, стайня, комора, пивниця, стодола є до сьогодні 0,6 га, ширина цієї ділянки 40 м — тож стодола була на всю ширину. Коли прийшли совєти, то саме перше, що зробили — розібрали стодолу, залишили одну третю від цілої. Возами розвертали, кират був [устаткування для перенесення тяглової сили коней або волів до обертальних частин молотарки, січкарні тощо; кінний привод] . Що то їм та стодола заважала, не знаю. В кожній... в кожному хліві поставили телята. Бабця мала доглядати задурно, у бабциній стайні. Ну і що? І, каже, діду одної ночі взяли вибили зуби з одної сторони: “Записуй все до колгоспу!“ — “Не дам!”. На другу ніч вибили зуби з другої сторони: “Записуй все до колгоспу!” — “Не дам!”. А згодом бабця каже, що свиню зарізала і ходила носила хабар, щоб взяли до того колгоспу, бо були би вивезли на Сибіри. І вона каже, а тоді <…> стали шити дєло: “Ах ти бандеровєц! Ти вот тут євреїв убівал!”. А він каже: “Знаєте, я їх не тільки не убивав, я навіть…”. До речі, дід порятував дві. За другу не знаю нічого, але ця Біна чому цікава? Потім найгарніша курка на подвір’ї — це була Біна. Знаєте, десь той асоціативний ряд. “...Я їх навіть рятував”. — “От єслі докажеш — не поєдєш в Сибіри!” А мама каже, сиділи на валізках і вдома не ночували — по пивницях, по сусідах. Бо були з багатших. І ця Біна не тільки пише лист, що: “Так, був такий факт, що Йосип Дичок, Дичок Йосип Васильович порятував мене від смерті”, ще й прислала килимовий обрус на стіл і дві подушки. І знаєте, для нас це є такий міт, такий знак, що добро вертається. Тоді він порятував її, цей раз вона порятувала його. І родину до Сибіру не вивезли».

«Мій тато був дуже добрим кравцем, який обшивав фактичну всю львівську еліту. І таким чином я виросла у Львові в дуже гарному товаристві сімейному, де фактично всі любили одне другого. Знаєте, після війни ціна життя була дуже важливою. І оце “родичання”: святкування днів народження, кожної неділі обов'язково йшлося чи до парку, чи в кіно... От мій тато — він мав освіту кравецьку, але це була людина, яка кожної суботи була в театрі. Він не тільки обшивав найліпших артистів театру імені Марії Заньковецької. Разом з тим я пригадую вдома змалечку: прийшла мама з татом з театру і розповідають: “Ти знаєш, Кадирова [Лариса] сьогодні не дуже добре грала, а от Максименко [Володимир]!”. І це було... Крім того, була дуже фонотека велика в хаті. Це були записи опер, це були записи оперет, це були записи українських пісень, яких було не так багато. І я фактично виросла при співі самого Івана Козловського. Я пригадую до сьогодні: ввечері, коли ми... батьки там десь пішли, чи щось, я вмикала собі програвач і обов’язково мусили бути сутінки. І я собі уявляла ту Маріцу [героїня оперети “Графиня Маріца” Імре Кальмана]. Тобто я її не бачила, але десь візуально все було дуже видно».