Лев Лебіщак

«Під'їхали поїздом о п'ятій годині ранку в Красне.

Це було 4 квітня, сніг ще стояв.

Я спав, мене розбудили, стояло двоє мужчин.

«Збирайтесь!»»

Лев Лебіщак народився 20 травня 1922 року в Дрогобичі. Прізвище матері з дому - Ковалів, родом з села Медвежа. В ранньому віці осиротіла.

«В Нагуєвичах поруч з хатою Івана Франка, як з города річка пропливає, на пасовиську є могилка, там в 1915-ому році мою бабу і двох її двоюрідних братів мадяри забрали, повісили на горі в Нагуєвичах і там же на пасовиську закопали. Так що я все їжджу на ту могилу. Потім мій батько з родиною поставили там пам’ятник. То тепер то ввійшло в город якогось господаря. Баба залишила троє маленьких дітей — мою маму і дві її сестри. Дідо вже помер був.

Мого троюрідного брата жінка написала книжку про село Медвежу. І вона пише про той випадок, про те, що видав їх мадярам священик. Вона прекрасно знає і пам’ятає, що той священик мав мадярку жінку. То вона видала. Я ніколи б не повірив, аби наш священик видав когось на смерть! А та пише, що баба моя дуже була бойова і щось конфліктувала з тою мадяркою. І через то її забрали».

В дитинстві з матір’ю Лев відвідував село Підлюте (тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області, не існує), де працював майбутній провідник ОУН Андрій Мельник, двоюрідний брат матері. На той час він завідував лісами митрополита Української Греко-католицької Церкви Андрея Шептицького.

«…пам’ятаю, що мені на прощання Мельник дав 5 злотих, монету. Пам’ятаю, що він був в помпах, високий такий, но, не лисий, нічо, фризура так… Був в цивільнім. Може, де носив… Пам’ятаю, що в хаті Мельник подарував моїй мамі знимку, де він стоїть коли могили своєї мами, то там, у Волі Якубовій, огороджена могила. І тут, як мене арештували, як робили ревізію в хаті, то забрали ту знимку».

Лев Лебіщак не був членом Пласту. Проте, відпочиваючи з матір’ю в Підлютому та навчаючись в Дрогобицькій гімназії, не раз бачив тамтешніх пластунів.

«Знаю, що пластуни з табору в Соколі неподалік Підлютого регулярно приходили до митрополита Андрея в гості. Виглядали так: черевики, шкарпетки, панчохи під коліно, короткі штани, капелюх. Хустка і паличка округла, довга, два метри. Як маршерували, то я пам'ятаю. Досить грубі палиці рівненькі мали. А ще я пам'ятаю пластунські пісні. Такі були: "Ой, в Соколі на таборі новина ся стала, що Котові пластунови ковбаса пропала", щось таке. Навіть в пісні було про Чмолу також. Я мав співаник. Але то всьо пропало. Я жив на Академічній вулиці у Львові, і в 50-ім році мене арештували».

Лев навчався в Дрогобицькій гімназії, співав у хорі церкви Святої Трійці.

«Коли в Дрогобичі відкрилася в 1932 році гімназія, то була наука старого типу ще. Перша і друга гімназійна, трет, четверта. То було не так важко, бо таки вчилися ми, перший, другий, третій, четвертий клас. Після того, хто не хтів далі вчитися, той йшов далі — до семого класу, після семого класу ішли в промислові школи. А хто хтів вчитися дальше, заниматися до гімназії, то після четвертого класу початкової школи ми переходили до першого класу гімназійного. Це й називалося "старого типу". Нас було таких дванадцять, три дівчини, а решта хлопці. У двох лавках, маленький клас, чуть більше, як та кімната. Такий був Смалько, завідував тим класом, і ми вже йшли дальше. Ми йшли до восьмого, так, до восьмого класу гімназійного. Ми ходили в мундурах, ще в тих, до восьмого класу, в голубих тих лемпасах, як називали. А потім ще два класи ліцею були. Ми ходили вже в червоних лампасах. І кожна гімназія мала щит. В нас було 627 — номер нашої гімназії. І ми ходили в мазепинках ще. Навіть я ті знимки маю, що я в мазепинці. А поляки мали — десь рахувалося до 552. Пам’ятаю, що щось навіть на якесь українське свято вивісили були в Дрогобичі коло їх магістрату синьо-жовтий прапор».

В гімназії викладав Іван Чмола, теж співзасновник Пласту. Лев був добре знайомим з усією родиною Чмоли.

«Він не мав хати, винаймав, як і мій батько. Спочатку жив на вулиці Трускавецькій, потім на Ліснянській вулиці — ми жили там і він там жив, потім на бічній Сніжній коло гімназії самої. На Трускавецькій вулиці він винаймав в одного лісника другий поверх. Пізніше на Ліснянській вулиці він жив в одноповерховім будинку, а мій батько там завідував сиротинцем. Я маю ще знимки з того. То ми недалеко жили. Тарас був мій товариш, з ним в одній лавці сидимо оден коло другого, ще старого типу гімназія. І разом хлопчаками м’яч гонили.

Там Чмола побудував сам своїми руками з тими двома синами - Ігорем і Тарасом — собі хату поруч. І ми так жили одні навпроти других, прекрасно їх знаю. Жінка його козацького роду була. Але вона була така, як наша, галицька. Іван був середнього росту. Ігор був такий, як тато, а Тарас був високий, метр вісімдесят мав. Іван косив, сини помагали, він своїми руками все робив.

Іван Чмола — то була людина воєнного типу, дисциплінована. Він піднімав тих хлопців в шостій годині рано, там дисципліна була така. У школі він викладав нам географію і фізкультуру, що називалась тоді «руханка». Перед уроками сходилися грати — відбиванкою називалося (волейбол), кошиківкою (баскетбол) і так далі. Чмола організував походи в Карпати. Брав старших. Був дуже строгий, як хтось відставав, він міг залишити в якомусь селі і далі йшов. Крім цього, він провадив бібліотекою — на великій перерві видавав книжки нам з бібліотеки. Але що книжки були старі, він дома переплітав їх. Книжки сам зшивав. В його кабінеті — не дай Господь було, щоб якась мала царапина на столі! То було горе! Ми приходили до кабінету і дивилися, чи попередники перед нами десь щось не царапнули. За то дуже була відповідальність велика перед Чмолою. Здається, чи не 50 грошів треба було платити, чи щось такого. Всюди в гімназії лавки були такі пописані, а в Чмоли - всі блищали. Його любили, поважали за ту його дисципліну, і в школі, і вдома.

Цікава була історія з Ігорем Чмолою. Як він був малим хлопцем, взяв зі школи крейду. До хати було кілометр, по вул. Ліснянській в Дрогобичі. Він їде (на ровері) і на кожному стовпі пише: "Ігор Чмола, Ігор Чмола, Ігор Чмола". Потім, казав мені Тарас, прийшов тато, як побачив то "Ігор Чмола", як дав йому відро з водою і шматою, він мусів йти стирати то зі стовпів. І каже, тато його навчив, щоби він повторював, що nomina stultorum ubique locorum, по-польськи «імя ма глупє на каждім стлупє». Таке я про Ігоря пам'ятаю.

Ще пам’ятаю його маму стареньку, яка шила такі забавочки — то мишку, то коника, то що. Коли прийшла радянська влада, він зачав працювати в школі. Пам’ятаю, що він зачав носити китель. Був на конференціях в Києві. То вже я хлопцем пам’ятаю. Він по місті з жінкою все велосипедом їздив. На лещетах вони їздили.

Вони хтіли тікати, але то не вдалося, їх підвели. Вони десь були під’їхали до границі, довелося повернутися. Чмола прекрасно знав околиці і знав, що таке більшовики, він знав, що його чекає. Чмола воював як четар на Маківці. Ще при Польщі вийшов альбом. Там є знимки, де Січові Стрільці воювали проти москалів, і там його знимка є. І я думаю, що їм перше попалось щось більшовикам, що вони вхопилися за ті знимки і знищили.

Коли я бував в Дрогобичі, я завжди підходив до сусідів Чмоли, розпитував. І там була одна пані, яка була в тюрмі, але потім вийшла. Вона була дівчинкою тоді, як за Чмолою приїхали, його арештували. Приїхала "полуторка", як називали, машина, приїхало двох енкаведистів, заїхали до них, до цих сусідів, питають: "Де Чмола?" Вони кажуть: "Чмола там живе". Через якісь кілька хвилин вони його вивели, посадили на ту машину, завернули назад, а навпроти жив колишній січовий стрілець, вчитель Дмитро Бурко. Він викладав в гімназії німецьку мову. Посадили і того Бурка на машину і забрали. І так після того вони зникли. Його знищили — там, в Дрогобичі, страшно понищили людей.

Наскільки пам’ятаю, хлопці казали, що мама шукала по всіх тюрмах і ніде не найшла. А в інших місцях часом, мовляв, дрогобицькі газети писали в 41-ому році, що знайдено тіло в дрогобицькій тюрмі, як вони відкривали».

Від 1943 до 1949 рр. Лев Лебіщак навчався у медичному інституті у Львові.

«Коли я вчився за німців в медінституті (я лікар сам, гінеколог), тут почалося таке нещастя між поляками і українцями. Поляки вбили нашого професора фізика Андрія Ластовецького, наші вбили професора гістології Ялового на вулиці… Пізніше ми, студенти, своїх професорів, а вони своїх професорів на заняття водили і додому приводили. Охороняли. У мене є книжка, там є портрети тих професорів і то все описано. Називається по-польськи "Wojna, ludzie i medycyna"»

В юності Лев був знайомим із сином Івана Франка – Тарасом Франком:

«Одразу після Другої світової війни він працював в Львівському університеті. Ми там часто заходили в їдальню. Сиджу за столом. Підходить якийсь мужчина: "Можна?" "Ну, прошу", я не подивився навіть, хто й що. Пізніше він каже: "Молодий чоловіче, а ви знаєте, як є многе число від "черга"? То я кажу: "Черги". "Та ні, — каже, — то є Радянський союз". Я вже підняв тоді голову, подивився на нього, дивлюся, то я такі очі десь бачив. Такі сині очі Франка, з тих портретів. Він щось почав говорити, розговорився, потім каже: "А ви знаєте що, ви зайдіть до мене додому". Він мені дав адрес — там, де нині Франка музей. Я пішов туди. Пам’ятаю, що був там великий портрет Петра в мундурі Січових Стрільців. Великий портрет висів на столі в тім... Потім я багато разів бував в музеї, та того портрету ніколи там не було.

Ми ходили з татом в Нагуєвичі, пам'ятаю, тато мій зустрічався з Івана Франка братом».

4 квітня 1950 року Лева арештував відділ НКВД на станції Красне. Разом із сестрою та матір’ю відбував ув’язнення в тюрмах Львова, а пізніше був засланий в Сибір до 1958 року.

«Я поїхав до Києва у відрядженння, було це у 1950 році. Був у Києві місяць. Я чув, що за мною слідкують. Мій товариш, який працював в Міністерстві охорони здоров'я, відпровадив мене ввечері, в ресторані повечеряли, і я сів на поїзд їхати додому, до Львова (то було перед великодніми святами). Зайшов я в вагон, ліг на другу полицю нагорі. Зранку о п'ятій годині поїзд приїхав у Красне, сніг ще лежав. Мене розбудили. Бачу — стоїть двоє мужчин. "Збирайтесь". Забрали валізочку маленьку, мене вивели з вагону на станцію, завели в кімнату, там сидів їх начальник. Все переглянули. Посадили мене в машину, "газік", двоє сіло ззаду коло мене, начальник сів спереду, і повезли мене до Львова. Дивно було: чого вони мене не взяли на станції у Львові? В них була така система, що кого вони хтіли нищити, то брали з поїздів, а потім казали, що то бандерівці. І той метод був до самого кінця, доки не розвалилося.

Спочатку три місяці я пробув в Замарстинівській тюрмі, в тім доміку, де розстрілювали людей. Там вся територія - то були трупи. Там було три камери, то я в такій маленькій камері був, в другій більший камері - моя мама і сестра, а в третій камері був батько двох синів.

А збоку, як то сі входило, було місце отак зашироке метр десять, ніби був там душ. Там був цемент і там розстрілювали. Був злив і зливали водою ото все. Там сидів Тарас Мигаль, Монастирська Ірина.

А потім я був в тюрмі на Лонцького, в лагерах, і так далі».

Опрацював

Андрій Котлярчук